Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

В лісі Ґольдмунд зустрів чимало тварин. Зайці вискакували несподівано з кущів, коли він підходив близько, пильно дивилися на нього, поверталися і мчали геть, притиснувши вуха, бликаючи світлими плямками під хвостами. На маленькій галявині він знайшов довжелезну змію, вона не втікала, це була не жива змія, а тільки скинута шкіра, він підняв її і роздивився, по спині йшов красивий сіро-коричневий візерунок, сонце просвічувало через шкіру, тонку, як павутина. Він бачив чорних дроздів з жовтими дзьобами, вони пильно дивилися чорними полохливими намистинками очей і відлітали геть, тримаючись низько над землею. Багато було вільшанок і зябликів. В якомусь місці в лісі була яма, такий собі ставочок, повний зеленої густої води, по якій носилися, як одержимі, довгоногі павуки, віддаючись якійсь незрозумілій грі, а над ними літали бабки з темно-синіми крильцями. А якось, уже ближче до вечора, він побачив – точніше, нічого не побачив, крім рухливого сплутаного листя, і почув, як тріщать гілки і чвакає тванюка, як якась велика, майже невидима тварина з величезною силою перла крізь густий чагарник, чи то олень, чи то кабан, невідомо. Довго ще стояв він, оговтуючись від переляку, глибоко схвильований, з прискореним серцебиттям прислухався, як віддаляється звір, доки все не затихло.

Він не зміг вибратися з лісу і був змушений у ньому заночувати. Доки шукав собі місце для сну і готував ложе з моху, намагався уявити собі, що було б, якби він так і не зміг вийти з лісу і мусив залишитися в ньому назавжди. Він подумав, що це було б великим нещастям. Харчуватися ягодами ще якось можна було б, спати на мохові – теж, крім того, йому, безперечно, вдалося б побудувати якусь халупу, а може, навіть розвести вогонь. Але бути постійно самому і жити серед безмовних сплячих дерев і звірів, які тікають від тебе і з якими не можна поговорити, – це було б нестерпно сумно. Не бачити людей, нікому не сказати «добридень» чи «на добраніч», не мати можливості подивитися комусь в обличчя, зазирнути в очі, не побачити більше жодної дівчини, жодної жінки, не відчути жодного поцілунку, не грати більше в милі тілесні ігри – о, це було б немислимо! Якби це йому судилося, подумав він, вже краще стати твариною, ведмедем чи оленем, навіть якщо й довелося б відмовитися від вічного блаженства. Бути ведмедем і любити ведмедицю було б непогано, принаймні, значно краще, ніж зберегти розум і мову й залишитися з цим без любові в сумній самотності.

Засинаючи на своєму моховому ложі, він з цікавістю й острахом слухав численні незрозумілі, таємничі нічні звуки лісу. Тепер це були його товариші, з ними він мусить жити, звикати до них, пристосовуватися і ладнати з ними; він належить до лисиць і косуль, смерек і ялин, мусить з ними ділити повітря і сонце, чекати дня, з ними голодувати, бути у них гостем.

Потім він заснув, і йому наснилися звірі й люди, і як він був ведмедем і, пестячи, зжер Лізу. Серед ночі він прокинувся від глибокого переляку, не знаючи чому, на серці було невимовно моторошно; розгублений, він довго розмірковував. Йому спало на думку, що вчора і сьогодні він заснув, не помолившись. Він піднявся, став на коліна біля свого ложа і двічі прочитав вечірню молитву, за вчора і за сьогодні. Незабаром він знову заснув.

Уранці в лісі він здивовано озирався навколо, забувши, де знаходиться. Страх лісу почав минати, з новою радістю довірився він лісовому життю, мандруючи далі й орієнтуючись за сонцем. Якось він потрапив на зовсім рівне місце в лісі, майже без порослі, ліс складався з суцільних товстих старих рівненьких ялин; пройшовши якийсь час серед цих колон, він пригадав колони великої монастирської церкви, саме тієї, в порталі якої недавно зник Нарцис, – коли ж це було? Невже й справді тільки два дні тому? Тільки через дві доби він виблукав з лісу. З радістю він упізнав ознаки людської присутності, оброблену землю, смуги ріллі, засіяної житом і вівсом, луки, на яких виднілися протоптані де-не-де вузенькі стежки. Ґольдмунд зривав і жував жито, привітно дивилась на нього оброблена земля, після тривалих лісових хащів усе здавалося йому людяним і товариським, стежка, овес, перецвілі збляклі волошки. Ось він і прийшов до людей. Через неповну годину він проходив повз ниву, на краю якої був споруджений хрест, він став на коліна і помолився біля його підніжжя. Обійшовши пагорб, він раптом опинився перед тінистою липою, почувши чарівну мелодію джерела, вода якого падала з дерев’яної рури в довгий дерев’яний жолоб, напився холодної смачної води і з радістю побачив кілька солом’яних дахів, що визирали із-за кущів бузини, ягоди якої вже потемніли. Більше, ніж усі ці милі знаки, його розчулило мукання корови, воно звучало для нього так приязно, тепло і затишно, неначе ласкаве вітання й запрошення.

Придивляючись, він наближався до хатини, від якої чулося ревіння корови. Перед дверима будинку в піску сидів хлопчик з рудуватим волоссям і ясно-блакитними очима, поруч з ним стояв горщик, повний води, і з піску й води він робив калапуцю, якою вже були заляпані його голі ноги. Щасливий і серйозний, він розминав грязюку руками, роздивлявся, як вона протікає між пальцями, ліпив з неї кульки, допомагаючи собі при цьому ще й підборіддям.

– Слава Йсу, хлопчику, – сказав Ґольдмунд дуже привітно. Але малюк, побачивши чужого, розкрив рот, повненьке личко скривилося, і він з ревом кинувся на карачках до дверей. Ґольдмунд пішов за ним і потрапив на кухню; тут було так темно, що він, увійшовши з яскравого денного світла, спочатку нічого не міг розгледіти. Про всяк випадок він виголосив побожне вітання, воно залишилося без відповіді; але поступово за криком переляканого хлопчика стало чути слабкий старечий голос, що втішав малюка. Нарешті з темряви піднялася і підійшла маленька бабуся, тримаючи руку перед очима, вона подивилася на гостя.

– Слава Йсу, матусю, – вигукнув Ґольдмунд, – і нехай усі дорогі святі благословляють твоє добре обличчя; я цілих три дні не бачив жодної людини.

Боязко дивилася на нього старенька далекозорими очима.

– І чого ж ти хочеш? – запитала вона невпевнено.

Ґольдмунд подав їй руку і легенько погладив по її руці.

– Хочу привітатися з тобою, бабусю, трохи відпочити і допомогти тобі розпалити вогонь. Не відмовлюся й від шматка хліба, якщо даси, але це може почекати.

Він побачив