Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

заголовком у газеті. Поглинутий своїми думками, Селісбері водночас захоплювався своєрідним умінням Дайсона перетворювати речі, такі як обличчя недужої жінки чи випадок із захворюванням мозку, на шаблонні елементи роману. Селісбері йшов ледь освітленими вулицями, не помічаючи ні поривчастого вітру, що різко свистів по закутках і вихором здіймав у повітря купи сміття з тротуару, ні чорних хмар, що наповзали на блідо-жовтий місяць. Навіть перші краплі дощу, які впали на обличчя, не могли відірвати його від роздумів, і лише коли на вулиці розгулялася справжня негода, він подумав, що непогано було б знайти якийсь прихисток. Гнаний вітром дощ тарабанив із силою безжальної грозової зливи, відскакуючи від бруківки і шматуючи повітря. Стрімкий потік води біг по водостічних жолобах і збирався калюжами над засміченими стоками. Кілька випадкових перехожих, що радше вешталися вулицею, ніж кудись прямували, шмигнули, мов налякані кролики, у якісь пристановища, і хай би як голосно та довго Селісбері свистів, підкликаючи екіпаж, біля нього так ніхто й не зупинився. Він озирнувся навсібіч, намагаючись визначити, як далеко йому до притулку Оксфорд-стріт, але побачив, що, легковажно гуляючи вулицями, він звернув зі свого звичного шляху й опинився у незнайомому районі, де, вочевидь, навіть не пахло забігайлівкою, де можна було б перебути негоду за скромну суму в два пенси. На вулиці стояло кілька ліхтарів, вогні яких ледь пробивалися крізь кіптяві скельця, і в цьому примарному освітленні перед Селісбері постали похмурі старі будинки. Квапливо йдучи далі, зіщулившись під сильним дощем, він побачив незліченні дзвінки на дверях та вигравіювані на латунних табличках під ними імена, майже стерті часом, де-не-де йому траплялися ошатні ґанки з різьбленими навісами, що виступали над дверима, чорніючи від бруду півстолітньої давнини. Здавалося, злива ставала все несамовитішою. Він змок до рубця, його новий капелюх був геть зіпсований, а Оксфорд-стріт і далі здавалася як ніколи недосяжною. Промоклий наскрізь чоловік відчув страшенне полегшення, коли йому трапилася темна склеписта арка, що давала надію на прихисток якщо не від вітру, то принаймні від дощу. Забившись у найсухіший куток, Селісбері роззирнувся. Він опинився в якомусь вузькому проході, що був задуманий як частина будинку, а за ним побачив доріжку між голих стін, що вела кудись у невідомість. Він постояв там деякий час, марно намагаючись бодай трохи відтиснути свій одяг і дослухаючись до стукоту коліс екіпажу, коли це його увагу привернув гучний звук, що долинав звідкілясь позаду нього і лунав усе голосніше і ближче. Незабаром він почув пронизливий голос жінки, що комусь погрожувала і так бурхливо виражала незгоду, аж її слова відлунювали від кам'яних стін, а чоловічий голос щось заперечував і бурчав у відповідь. Далеко не романтик, Селісбері отримував задоволення від вуличних сцен і був любителем п'яних сварок. Тож він налаштувався слухати й споглядати, мов завсідник справжньої опери. Але, на його розчарування, сварка швидко припинилася, і, окрім неспокійних кроків жінки та повільної хиткої ходи чоловіка, що наближалися до нього, він більше нічого не розрізняв. Тримаючись в тіні, він спостерігав за тими двома. Чоловік був добряче п'яним; він щосили намагався уникнути зіткнення зі стінами, лавіруючи поміж ними, немов кораблик, що пливе проти вітру. Жінка дивилася прямо поперед себе, і з її блискучих очей текли сльози. Раптом полум'я сварки спалахнуло знову, і жінка вивергнула на свого супутника цілий потік лайки.

— Ниций шельма, підлий, нікчемний покидьок, — продовжила вона після того, як ущухла буря прокльонів, — думаєш, я гаруватиму на тебе, доки ти будеш бігати за тією дівкою з Ґрін-стріт і пропивати кожне зароблене пенні? Але ти помиляєшся, Семе, бо більше я цього не терпітиму. Щоб тебе болячки побили, брудний злодюга, ти і твій господар дістали мене до самих печінок, можеш і далі займайся своїми справами, а я лиш сподіватимуся, що через них у тебе будуть величезні проблеми.

Сягнувши рукою собі за пазуху, жінка вийняла звідти якийсь папірець, зіжмакала його, шпурнула геть і зникла в темряві, а чоловік, хитаючись із боку на бік, повільно сунув вулицею, щось нерозбірливо й розгублено бурмочучи. Селісбері глянув услід чоловікові й побачив, як той плентається тротуаром, зупиняючись час від часу й нерішуче тупцяючи на місці, а затим уже рушаючи далі вздовж іншого азимута. На небі прояснилося, лише білі пухнасті хмарини пропливали, час від часу заступаючи місяць. Тимчасом як хмари пролітали небом, надворі то світліло, то темніло, і в один з таких моментів, коли прозорі білі промені осяяли вузький прохід, Селісбері обернувся й побачив у себе під ногами маленьку кульку зім'ятого паперу, який пожбурила жінка. Його аж розпирало від цікавості дізнатися, що там, усередині, тож він підняв кульку, засунув її до кишені й рушив далі.

III

Селісбері був людиною звички, тож коли він, промоклий до нитки, у прилиплому до тіла одязі, схожий на опудало, в просякнутому водою капелюху, дістався додому, то не міг думати ні про що, окрім власного здоров'я, про яке він повсякчас турбувався. Тож, скинувши мокрий одяг та загорнувшись у теплий халат, він взявся готувати собі мікстуру з джину і води, яку він підігрівав над спиртівкою, що скрашувала суворість життя сучасного самітника. Випивши ці ліки й викуривши люльку для заспокоєння розбурханих нервів, Селісбері з чистим сумлінням і без зайвих думок у голові пішов спати. Він не згадував ані про свою пригоду в темному проході, ані про дивні фантазії, якими Дайсон приправив його вечерю. Так усе тривало й наступного ранку, коли Селісбері вирішив ні про що не думати, поки не закінчить снідати. Прибравши посуд і запаливши люльку, він лише тоді згадав про кульку паперу і почав мацати кишені свого все ще мокрого пальта. Він не пам'ятав, у яку саме кишеню поклав кульку, а понишпоривши в одній та другій, він раптом стривожився, що може її взагалі не знайти, хоча нізащо не зміг би пояснити, чому його так хвилювало те, що, скоріш за все, було просто сміттям. Але він полегшено видихнув, коли його пальці торкнулися зім'ятого папірця, що лежав у внутрішній кишені. Він легенько витягнув його і поклав на невеличкому столику біля свого крісла з такою обережністю, ніби то була якась реліквія. Селісбері сидів із люлькою в зубах і кілька хвилин не міг відвести погляду від своєї знахідки. Дивне бажання кинути її в камін і назавжди покінчити з цим усім боролося в ньому з прагненням дізнатися про те, що містила в собі ця паперова кулька, і здогадками про