Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

Сім’я укладалася спати, коли Олесик, який теж мовчав весь час, піддавшись загальному настрою, раптом порушив тишу.

– Тату, а правда, що Микита любив Христю? Сусідські хлопчики кажуть, що він би кинувся на пана, навіть якби той із Христиної волі забрав її.

– Не мели дурниць, – відрізала Секлета. Аліє ж нарешті розридалася.

У її душі щось болісно ламалось.

Тужливий плач, схожий на голосіння за померлими, лунав від церкви. Та це були вже не плакальниці – ті відголосили своє. Ішов другий день, як мертві тіла були покладені в освячену землю, а рани потроху починали загоюватися.

Співав-голосив сивий кобзар, перебираючи струни своєї супутниці-кобзи та жалібно тягнучи складену ним самим думу. Він сидів на порозі церкви, поклавши перед собою відкриту торбу для милостині. У селі його бачили вперше, тож навколо діда зібрався чималий натовп тих, хто зі сходом сонця піднявся на церковну службу. Усі зачаровано слухали.

– Чекай, чекай-но! – розпихав натовп ліктями сільський сопілкар, Марко Безбатченко. – А ти, добродію, у цеху нашому уманському не записаний, дукачі в скриньку не кладеш, ото й не грай біля церкви в світлий празник неділі!

Не ворухнувшись, кобзар продовжував грати, співуче розказуючи про сумну долю полонених козаків, лише брови його ледь помітно підскочили. З-під тих густих посріблених брів мандрівний музика обережно позиркував то на чоловіка, що вчинив ґвалт, то на своїх слухачів, які невдоволено шикнули на Марка. А той, м’язистий і довгов’язий, дочекавшись лише, як кобзар доспіває, підійшов до нього й схопив за комір потріпаної свитки.

– Забирай свою бринчалку та й увесь забирайся звідси геть! Чули всі? На моєму боці – закон!

Марко з силою штовхнув діда. Кобзар відкинувся назад, боляче вдарившись ліктем об церковний поріг, але кобзу із рук не випустив. Селяни мовчали, невдоволено суплячи обличчя й відводячи очі. Вони перешіптувалися між собою, але вголос ніхто стати на захист кобзаря не наважувався. Сопілкар гордо пройшов повз присутніх, повторюючи лише своє: «Закон є закон!»

Кобзар звівся на ноги. Вірніше, на одну ногу, бо другої в нього не було. Щоб утримати рівновагу, правицею він обперся на різьблений дрючок, а лівою рукою з брязкотом закинув на плече кобзу.

– А де твоя нога, діду? – раптом запитав дитячий голос просто над вухом Аліє, яка з подивом і співчуттям спостерігала за розіграною щойно драмою.

Той голос ніби розбудив дівчину, виводячи її з задуми. Мить тому вона, мов зачарована, слухала кобзаря, і музика торкалася її розірваного серця, ніби коштовні ліки, лягаючи на рани. А тепер мовчки дивилася, як якийсь довгов’язий нікчема забирав у неї єдину розраду. Та ще й так грубо!

– У турків зосталася. На Дунаї, – весело підморгнув старець, чомусь дивлячись просто в вічі Аліє.

Він нахилився донизу, намагаючись зібрати розсипані долі дрібні монети.

– Султан турецький, Осман, розважався – дивився, як полонених козаків катували. Та не просто дивився! Сам стояв на одному березі, пострілюючи з мушкета на другий, де й проходила кривава розправа. Мені в ногу влучив. А моєму катові, яничару, у голову. Я стікав кров’ю, тож бусурмани прийняли мене за мертвого. Чудом урятувався разом із жменькою таких самих щасливих, як я. Та нога за тиждень почала гнисти – довелося її відтяти. Отак-от, паняночко, в бусурманському полоні жити, – завершив він, знову поглядаючи на Аліє.

– О, якраз вона знає, чим пахнуть бусурмани! – засміявся хтось із молодиць.

– А, правда, що вони всі, як один, обрізані? – насмішкувато крикнув рудоволосий Дем’ян, колишній приятель Микити.

– Панночка була в турецькому полоні? – зупинився на півкроці від церкви старець.

– Та яка вона вже панночка! – баба Орися, маленька гостроноса дружина мельника, сама вилізла на церковний ґанок і стала на місці кобзаря. – Через неї мало все село не спалили! Хлопців наших безецники порубали! Лихом вона нам на голову звалилася! І один Бог зна’, що вона там в панських покоях витворяє, як такі нелюди-комарницькі за нею приїздять! Ще, гляди, розведе зарази гишпанської на все село!

Більше Аліє терпіти не могла. У два кроки вона опинилася біля підніжжя ґанку і, не придумавши нічого ліпшого, плюнула бабі Орисі під ноги.

Баба побагровіла, а селяни затамували подих.

– О, вона ще й на церкву плює, кримчушка! Бусурманка! – підняла лемент Орися, бризкаючи слиною на всі боки. – Дивіться, дивіться, добрі люди! Певно, схрестилася вже віри праведної!..

Хотілося відповісти, але слова застрявали в горлі. Та й що тут скажеш? Аліє не мала більше сил боротися. Їй стало нестерпно боляче, а від несправедливості хотілося кричати.

Тим часом дужа рука дядька Тараса потягнула її від церкви, подалі від розпашілого люду, що не бажав вступитися за каліку-кобзаря, проте готовий був ставати на захист скривдженої Орисі й приниженої честі святої церкви.

– Дурне дівча! – гнівно крикнув Тарас. Таким Аліє його ще ніколи не бачила.

– Дядьку…

– Мовчи! Усім-то ти приносиш нещастя!

– Я…

– Іди до річки, умийся водою й заспокойся, а тоді вже до церкви приходь, як навчишся поводити себе, як слід!

– Але вони перші почали…

Тепер і дядько Тарас відвернувся. Відвернувся і без жалю пішов геть, залишаючи свою названу дочку самісіньку на краю села, наодинці із величезною діркою в душі, що з кожною хвилиною розросталася, погрожуючи перетворитися в прірву. Куди іти, коли всі навкруги враз зробилися ворогам? Перша думка – тікати світ за очі. Хоч до Києва, хоч прямісінько в монастир. Та хіба ж не шукатимуть її панові пахолки й не судитимуть потім як біглу селянку? Єдине спасіння – іти до пані Софії та, падаючи в ноги, молити чимскоріш виписати документи і відвезти її, Аліє, до Києва, подалі від цього остогидлого життя!

Дівчина чимдуж побігла до двору пані, але перед самою огорожею, жалюгідним тином, який зостався від колишньої величі подвір’я, стишила хід, а потім і зовсім зупинилася, ніби якась потойбічна сила тримала її ноги, не пускаючи з місця.

Картина, яка відкрилася перед нею, не просто насторожувала – вона вселяла жах! Погоріла панська садиба, оточена прокопченим вишневим садом, завжди така спокійна й неметушлива, зараз була сповнена челяддю та криками. Один із челядинців саме виносив велике покривало, усе у плямах свіжозапеченої червоної крові. На чолі в Аліє з’явилася глибока зморшка, що упоперек перетнула її відкритий лоб, а очі зробилися вже не карими, а чорними. «Якщо там знову цей Комарницький… Я готова», – подумки сказала вона й примусила себе рухатися далі.

Підійшовши