Читати книгу - "Матінка Макрина"

Мабуть, ти думаєш, що в тліні, там, де кожен, як хробак, риється в багні, немає більших і менших, слабших і сильніших. Якби ж то. Там були влади й сили непорушні, успадковані права на першу сходинку, другу сходинку, третю сходинку; були старі заслуги та жебрацькі спілки, братства безнастанного бурлакування, союзи з кількадесятрічною історією, коли цей гидотний дід без ока був молодим і вправним шевцем, а ця каправа нечупара — гарненькою служницею з Прилук; були ненависні війни, що тліють у барлогах, землянках, у напівзруйнованих халупах, переходячи з покоління в покоління… Замолоду пішовши на службу, я знайшла своє місце в палаці — а на східцях паперті вже ні. Можливо, була занадто стара і слабка, можливо, згорблений життям волоцюга був безжальнішим за слугу, який уже обтерся і призвичаївся в хоромах, — не знаю. Я витримала три дні та дві ночі, щоразу втрачаючи все, що мені вдалося вижебрати, поки, врешті-решт, ослаблена голодом, не стала якось на рівні ноги і, спираючись простягнутою рукою об стіни будинків, не рушила вперед.

Чого ти, дурна Юлько, шукала? На що, дурна Юлько, розраховувала в цьому місті зачинених віконниць і замкнених брам? На куток, на ріг муру, на копичку сіна, що впала з воза й лежить тепер на бруківці, м’яка, а ніхто її ще вкрасти не встиг? На сердитого хазяїна, якому печеня не смакувала, тому він її з криком разом із тарілкою викидає у вікно, так що вона падає прямісінько у твої руки? На скупердяя, який, раптово поцілений променем милосердя, усвідомлює своє грішне життя, вибігає з дому й обсипає золотом першу-ліпшу жебрачку, а та жебрачка, дурна Юлько, дурна-дурезна Юлько, це ти? Але була брама, і в ту браму я прослизнула, і йшла вже тепер не вулицею, а бруківкою, якою було викладено подворець палацу; як мене туди пустили, хто мене туди пустив — не пам’ятаю, не знаю й ніколи не дізнаюся; але коли переді мною виріс пахолок, швейцар чи якийсь панотець, що його викликали в покої чи, може, він звідти саме виходив, коли він сказав мені: Куди ти прешся, така-сяка, на єпископський поріг? — то я лиш упала на коліна з плачем: Мені до єпископа треба… до єпископа… це справа життя… і смерті. Щось потім відбувалося, у якомусь передпокої мене посадовили на канапі з волоссям, що вилазило через оббивку, хтось совгав, шепотів, хтось тупотів сходами та коридорами, хтось мене взяв попід руку, підняв, повів, і я постала перед єпископом; якби я мала більше сил, то, може, і здивувалася б, може, боялася б, але мені було байдуже, мені потрібна була лише їжа та куток; я припала йому до колін і заходилася заплутано розповідати: Я василіянка… я сильно согрішила… рятуй, отче… Він стриманим жестом відіслав того, що мене привів, потім посадовив мене у крісло і, гладячи сиву, роздвоєну, наче два язики вогню, бороду, сказав: По черзі, дочко, по черзі… у чому річ? Я поглянула вище від золотого медальйона з Ісусом Христом, вище від сивих пасем і отак, рухаючись поглядом дедалі вище, натрапила на очі — уважні, допитливі, холодні, немовби він на мене відро води вилив. Я, — кажу, — василіянка, сестра, але грішна… Ні, якби ж то, я не казала цього! Тобто казала, але не там, не в кімнаті, я впала на коліна й зайшлася криком: До церкви, отче, ходімо до церкви, ніде, крім церкви, — я лила сльози, як горошини, — ніде, крім церкви, не можна зізнаватись у таких страшних гріхах… Отже, я в церкві йому це казала, неподалік, мабуть, якраз біля єпископського палацу, але як ми туди дійшли, хто мене вів і підтримував — я не пам’ятаю; і в церкві знову: Я — сестра-василіянка, але грішна… був один чернець-бернардинець, який мене непристойно спокусив і ми втекли разом із наших монастирів… Із якого? Я була в Полоцьку… і тепер, на дні смутку, відчула, що означає бути відлученою від мого Нареченого, Ісуса Христа… Дозволь мені, отче, повернутися до мого монастиря, заступися за мене, найгіршу грішницю… Але він, я бачила це, просіював усі мої фрази, як полову, залишаючи лише те, по чому міг розпізнати брехню. Ох, молю про прощення і відпущення гріхів… до Полоцька верст зо сто вісімдесят, а мене отой залишив без останньої копійки, я вдягнулася тільки в те, що мені одна добра жіночка дала… якби не її милосердя, я грішила б далі, світячи своїм голісіньким тілом перед кожним, хто проходить повз… Отче, дозволь повернутися до Христа, переконай сестер, напиши, на колінах тебе благаю, — тут я для більшого ефекту завалилася, але він мене притримав, — напиши до них листа, що тут про життя мова… гріх, авжеж, є гріх, але ж є і спокута? А він поглянув на мене і довше затримав погляд, не промовивши ані слова, тільки одна повіка в нього ледь дрижала. У Полоцьку? — запитав він нарешті. — У василіянок? А хто там матінкою-наставницею? Я ж випалюю: ігуменя Гедимінівна. Повіка завмерла: Кажеш, Гедимінівна. Не чув. Я одразу ж виправилась, мовляв, спочатку була в Орші, довше, і там Гедимінівна, хоч, може, вже змінилася, бо була літня; у Полоцьку, бо звідти якраз я втекла з бернардинцем, ігуменею була Макрина, прізвища не пам’ятаю. Макрина? Ти мені очі замилюєш. Я знову завалююсь, а він знову мене підтримує, я то плачу, то лементую, кричу, непритомнію, але бачу, що це не справляє жодного враження на єпископа; він вийшов із каплиці, де ми розмовляли, і кивнув до попа, який, зрештою, явно стояв поруч і підслуховував, бо з’явився за секунду, увесь червоний як рак. Припильнуй, — сказав він, — нехай у нас переночує, а завтра я справу розгляну. Нехай їй попадя дасть щось поїсти, бо ще до ранку з голоду помре.

До кінця вулиці він тільки мене тягнув, але від самого спогаду, як мене колись вів жандарм, я облилася сімома потами; і ще більшими, коли дізналася, перед ким я щойно принижувалась. Дякуй Богові, — буркнув він, — що єпископ Зубко такий ласкавий і одразу до тебе єгерів не покликав. Це був Зубко, кат Зубко! А я йому в ноги падала! Я тільки крадькома перехрестилася після тих слів і рушила далі.

Будинок попа, хоч і малий був, та чистенький. Я ввійшла, поклонилася, піп щось попаді тихцем буркнув, вона