Читати книгу - "Київська Русь"

Конфлікт між Києвом і Константинополем вилився у військову сутичку.

У 1043 р. Ярослав спорядив у похід на Візантію військову флотилію на чолі з сином Володимиром і воєводою Вишатою. На шляху від гирла Дунаю до Царгорода руські кораблі потрапили у шторм і більшість їх викинуло на берег. Завершили розгром руського флоту грецькі кораблі. Володимиру Ярославичу з рештками війська вдалося повернутись на Русь, багато дружинників, у тому числі і воєвода Вишата, потрапили у полон. Тільки через три роки, коли Візантія, змирившись з незалежністю Києва, почала шукати шляхів до миру, Вишату відпустили на батьківщину. Близько 1052 р. мирна угода Русі і Візантії була досягнута, а згодом і зміцнена шлюбом Всеволода Ярославича з дочкою Мономаха Марією[172].

Із сказаного видно, що сильна Русь часів Ярослава Мудрого посідала одне з центральних місць в системі європейських політичних взаємовідносин. Розширення політичних контактів, безперечно, зумовлювалося потребами економічних зв’язків Русі з країнами Західної і Центральної Європи, про що свідчать численні знахідки монет та інших європейських імпортів у Києві і на Русі.

У лютому 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. Його смерть не викликала чергового загострення суперечностей з приводу успадкування столів і Києва, оскільки ще за життя Ярослав зробив з цього приводу відповідні розпорядження.

Київ переходив до рук старшого сина Ізяслава. Разом з великокняжим столом він одержував багату і обширну Київську землю, розташовану між Дніпром на сході, Прип’яттю на північному заході, Горинню і Західним Бугом на заході, верхів’ями Південного Бугу і Случі на південному заході, Россю і Тясмином на півдні. Географічно домен київського столу займав частини двох ландшафтних зон — Лісу і Лісостепу, що значною мірою зумовило його швидкий економічний розвиток. Родючі чорноземні ґрунти лісостепової зони стали основою високої культури землеробства, а багате корисними копалинами Полісся — розвинутого багатопрофільного ремесла. Річкова мережа зв’язувала Київську землю з найвіддаленішими районами Русі, а також і з міжнародними ринками.

Київська земля була однією з найбільш густонаселених областей Русі. Літописи називають тут близько 80 міських центрів, у тому числі такі великі, як Київ, Вишгород, Білгород, Василів, Іскоростень, Овруч, Городськ, Туров, Корсунь, Юр’їв та ін.

Очевидно, уже в цей час визначився особливий правовий статус Київської землі. Вона стала не спадкоємною вотчиною якоїсь князівської гілки, а загальнородовою спадщиною всіх руських князів. Великий князь виступав не стільки феодальним власником земель, що здавна тяжіли до Києва, скільки тимчасовим їх володарем.

Чернігівська земля відійшла до іншого сина Ярослава Мудрого — Святослава. У другій половині XI ст. вона являла собою цілком визначену територіально-політичну одиницю Давньоруської держави і була найбільшим руським князівством. Його землі розташовувались у басейнах рік Десни, Сейму, Сожу і Верхньої Оки. На півдні і заході вони межували відповідно з Переяславською і Київською землями, на північному сході доходили майже до Москви, на південному сході їх кордоном був половецький Степ. Крім того, Чернігову з часів правління Мстислава Володимировича належала Тмутаракань — велике місто і міжнародний порт у Керченській затоці.

Чернігівська земля була вкрита густою мережею населених пунктів. Більшість з них являли собою сільські поселення, феодальні замки, порубіжні кріпості. Серед міст найзначнішими були: Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Стародуб, Любеч. Розташовані на найбільшій водній артерії землі — Десні і її притоках, вони відігравали важливу роль в історико-культурному, економічному і політичному житті не тільки Чернігівського князівства, а й усієї Русі.

Рід Святослава Ярославича швидко пустив глибоке коріння в Чернігові і Чернігівській землі і аж до 1240 р. утримував їх за собою, згідно з вотчинним правом.

Третій Ярославич — Всеволод — зайняв переяславський стіл, якому належали на той час землі по Остру, Трубежу, Пслу, Сулі, Ворсклі, Хоролу, а також далекі Ростово-Суздальські володіння. Прикордонне положення Переяславського князівства, що знаходилось, по суті, на передньому краї боротьби з степовиками, робило його одним з престижних, хоча й нелегких володінь. Близькість Переяслава до Києва визначить у майбутньому його повну залежність від київського столу.

Молодші Ярославичі — Ігор і В’ячеслав — одержали в наділи відповідно Володимир-Волинський і Смоленськ, які дуже швидко опинилися в руках старших братів. У 1057 р., після смерті В’ячеслава і переходу Ігоря до Смоленська, Волинь була приєднана до великокняжого домену, а в 1060 р., після смерті Ігоря, в аналогічному становищі опинилась Смоленщина, з тією лише різницею, що переважний вплив на неї справляв Переяслав.

В історичній літературі усталилася теза про те, що своїм заповітом Ярослав Мудрий, по суті, поклав початок процесам феодального дроблення Русі, оскільки утверджував у кожній землі рівноправного князя[173]. Аналіз заповіту, однак, не дає підстав для такого висновку. Князі не були рівноправними і незалежними володарями окремих “держав” або “напівдержав”, як це іноді стверджується. Закликаючи синів жити в мирі, Ярослав підкреслював, що старшим серед них залишався київський князь Ізяслав. “Се же поручаю в собе мѣсто столъ старѣйшему сыну моему и брату вашему Изяславу Киевъ, сего же послушайте, якоже послушайте мене”. Ізяслав як глава уряду був зобов’язаний підтримувати лад серед князів. “И тако роздѣли имъ грады [...] рекъ Изяславу: “Аще кто хощеть обидети брата своего, то ты помагай”[174].

Зазначимо, що заповіт Ярослава не вніс нічого нового до політико-адміністративної структури Русі і не він започаткував міжкнязівські протиріччя. В їх основі лежали насамперед причини соціально-економічного характеру. Процес бурхливого розвитку феодалізму, ріст і економічне зміцнення місцевої земельної знаті неминуче породжували відцентрові тенденції, подолання яких стало основним змістом внутрішньої політики великокняжої влади.

У початковий період правління Ярославичів ці тенденції виявилися ще не досить сильно і легко нейтралізувалися союзом Ізяслава, Святослава і Всеволода. Згідно з твердженням Б.Д. Грекова, три старших брати уклали між собою союз, утворили тріумвірат і таким чином підтримували мир і єдність величезної території Східної Європи[175]. Літописні свідчення підтверджують наявність певної угоди між старшими Ярославичами про єдність своїх дій. 1057 р. вони переводять з Володимира (Волинського) до Смоленська молодшого брата Ігоря, у 1059 р. звільняють дядька Судислава з київського ув’язнення, де він знаходився 24 роки, у 1060 р. здійснюють успішний похід на торків. Разом виступили брати і проти спроби Всеслава Полоцького відокремитись від Києва. У битві на Немизі в березні 1067 р. Ізяслав, Святослав і Всеволод завдали поразки Всеславу, а потім, не дотримавши обіцянки не чинити зла полоцькому князю, схопили його під час переговорів на річці Орша