Читати книгу - "Діалоги"

Якби наш дух мав вільну хвилину, щоб і подих перевести, й зібратися з собою, то, озирнувши все те, чим так себе вимучив, — певно, собі ж зізнався б у правді, таке ось з гіркотою кажучи: «О, якби я хотів, щоб усе те, що я зробив, було незробленим! Як заздрю німим, коли згадую те, що я колись казав! Усе, що бажав собі, — нині побажав би своїм ворогам, а чого боявся — о добрі боги! — наскільки б легше переніс, аніж те, чого прагнув! З багатьма я ворогував, з багатьма, після ненависті, мирився (якщо можна говорити про мир між лихими), але й досі не став приятелем самому собі{74}. Я докладав усіх зусиль, щоб виділитися з юрби, зблиснути якимсь хистом, а що осягнув, окрім того, що наразив себе на ворожі стріли та на кусючу злобу незичливого люду? Бачиш юрми тих, хто вихваляє твоє красномовство, хто ступає за твоїм багатством, хто запобігає у тебе ласки, хто підносить до неба твою могутність? Усі вони — або вже є твоїми ворогами, або (що, врешті, одне й те саме) можуть ними стати; скільки довкола тебе шанувальників, стільки, вважай, і заздрісників. То чому ж мені не шукати радше чогось корисного й приємного для себе — для душі, а не на показ? Те, що привертає увагу, біля чого товпимось, що показуємо один одному, аж рота розкривши з подиву, то лише зовнішній блиск, усередині ж — марнота.

III

Тому-то шукаймо чогось такого, що не лише виглядало б добром, іззовні, а щоб було цілісним, незмінним, прекрасним — ізсередини; видобудьмо його. А втім, воно недалеко, та й віднайти його неважко, лише потрібно знати, куди сягнути рукою. А наразі, як ото никаючи навпотемки, натикаємось на те, чого, власне, й шукаємо.

Але не водитиму тебе окільними стежками, викладаючи щодо цього міркування інших: їх довго перераховувати, не те що тлумачити. Вислухай нашу думку. Та коли кажу «нашу», то це не означає, що я прив’язуюсь до когось із видатних стоїків: маю право й на своє судження{75}. Ступлю, звісно, у чийсь слід, розділю й чиєсь міркування, а, можливо, як той суддя, кого запрошують до слова останнім, скажу, що не маю жодних заперечень щодо попередніх виступів, однак, дещо можу й додати.

Передусім, як і всі стоїки, я йду за природою: мудрість у тому, щоб не відхилятися від неї, а стосуватися до її закону, її зразка. Отож, щасливе життя — це життя, відповідне до своєї природи. Осягнути ж його можна лише за умови, коли, найперше, здоровим буде дух і постійно втішатиметься тим здоров’ям, коли він буде мужнім і сильним, зразково терпеливим, готовим до перемін, які несе час, коли буде турботливим, але без боязкості, до свого тіла й до всього, що його стосується, уважним, але без прив’язаності, — до всіх тих речей, які покращують життя; одне слово, щоб наш дух користувався дарами фортуни, а не слугував їм. А далі, вже й не додаватиму, зрозумієш: у цьому — постійний спокій, свобода, відсутність усього, що нас дратує чи жахає; замість дешевих насолод, замість усього нікчемного, крихкого, що приховує у собі хіба що шкоду, приходить велика, нічим не охмарювана, неперервна радість, а ще — мир, душевний лад і величність у парі з добротою; усіляка дикість, натомість, — від слабкості духу.

IV

Наше благо можна окреслити й інакше, тобто цю ж саму думку передати іншими словами. Як, скажімо, військо — то розтягує свої ряди, то їх ущільнює, то шикується півколом чи прямою лінією, а кількість війська, його бойова снага й готовність стояти за визначену справу, яким би не був його стрій, залишаються незмінними, — так само й окреслення найвищого блага може бути розлогим або — стислим. Ось такі наступні вислови означатимуть одне й те ж саме, чи скажу: «Найвище благо — це дух, що зверхньо дивиться на все випадкове, втішаючись чеснотами», чи: «Це — нездоланна, досвідчена в усьому сила духу, що діє спокійно, з великою людяністю й увагою до ближнього». Можна ще й так: «Щасливим назвемо того, для кого немає іншого добра чи зла, окрім доброго й злого духу; того, хто плекає доброчесність і задовольняється чеснотами, хто не стрибає з радості від випадкової удачі, а від невдачі — не занепадає; хто не знає блага понад те, на яке сам може здобутися; той, для кого справжня насолода — це зневага до насолод{76}».

Можна, якщо хочеш обширніше, висловитися щодо цього ще й так, і так, не змінюючи, однак, самої суті. Хто, скажімо, заборонить стверджувати, що щасливе життя — це вільний і піднесений, безстрашний і стійкий дух, далекий від будь-якої тривоги, будь-якої жаги, єдине благо для якого — честь, єдине зло — ганьба, а все інше — такий собі мотлох, купа речей, які ані не віднімають нічого від щасливого життя, ані не додають: усе це приходить і відходить — які ж бо від того прибутки чи втрати для найвищого блага?

А його засади такі, що неминуче, хочеш того чи ні, воно приносить тобі постійну, глибоку, з глибинних джерел, осяйну радість — зі свого ж бо радіє, не бажаючи нічого стороннього. То хіба ж не вартує вона більшого, аніж ті нікчемні й смішні, здатні тривати лише якусь мить порухи нашого вутлого тіла? Щойно воно піддасться насолоді — біль бере над ним гору{77}. Ти ж бачиш, у якому важкому й огидному рабстві опиняється той, над ким поперемінно владарюють насолода й біль — найпримхливіші, найперемінніші велителі. Ось чому маємо виборювати собі свободу. А для цього потрібне одне: знехтувати фортуною. Ось тоді й народиться те неоціненне благо — спокій безпечної душі, її піднесеність, а ще — велика, незворушна радість пізнання правди, радість, де немає місця страхам, де замість них, прогнаних, — ясна погідність; і всім тим душа втішатиметься не як благами, що існують самі по собі, а як такими, що народилися з