Читати книгу - "Тринадцятий демон, Аліна Скінтей"

Друга ніч була схожою на першу: настирливі теревені, легка усмішка, яка ховалася за кількома келихами міцного алкоголю, і легкі розмови, що ховали справжню суть її болю. Астель відчувала, що не зможе продовжувати так довго, але доки перед нею стояла задача з'ясувати, хто влаштував весь цей хаос, вона не мала часу на горювання. Щось невідоме всередині неї підштовхувало йти далі, хоч вона й не знала точно, куди саме.

Стоячи перед дзеркалом у невеликій кімнаті, вона заплітала своє довге волосся в тугу косу. Її погляд уважно слідкував за кожним рухом рук, але думки були далеко. Відображення у дзеркалі здавалося їй чужим — мовби у ньому відображалася не вона, а таємничий демон, який тепер був всередині неї. Чи був він сплячим, чи чекав свого моменту, щоб проявитися? Вона не знала. Торкнувшись рукою місця, де їй встромили ритуальний кинджал під час обряду, Астель відчула легке тепло.

Вона мовчки ковтнула повітря, намагаючись вгамувати раптовий сплеск страху. Чи була вона тепер справжнім вмістилищем демона? І що це могло означати для її майбутнього?

— Відволікаєшся на неважливе, — пролунав голос за спиною, змусивши її здригнутися. Сефт стояв у дверях, ліниво притулившись до одвірка і спостерігав за нею.

Астель зітхнула і відвела погляд від свого відображення.

— Я не відволікаюся. Просто… намагаюся зрозуміти, що робити далі, — відповіла вона з ноткою роздратування.

— Принцесо, робити те, що завжди роблять сильні люди, — сказав Сефт, підходячи ближче. — Продовжувати жити.

— Чого мене так звеш? — Астель скептично підняла брову, не відводячи від нього погляду.

— Усім дівчатам подобається, коли їх так називають, — відповів він з ледь помітною усмішкою, нахиливши голову, наче говорив про щось само собою зрозуміле.

— І дівчата справді на це ведуться? — вона пирхнула, помітно роздратована, але водночас її губи злегка сіпнулися від прихованого сміху.

Сефт усміхнувся ширше, підійшов ще ближче, нахиляючись до неї.

— Зазвичай так, — сказав він, зустрічаючись з її поглядом, у якому промайнув сумнів.

— Ну, тоді я не "звичайна" дівчина, — з викликом відрізала Астель, трохи відсторонившись. В її голосі чулося більше твердості, ніж жарту, хоча відчуття легкої гри між ними залишалося.

Сефт мовчки кивнув, на мить зосереджений, ніби осмислював її слова.

— Ти точно не звичайна, — погодився він. — Але це робить тебе ще цікавішою.

Розмова вмить обірвалася, коли двері до будинку раптово тріснули, ніби від потужного удару. Астель завмерла, серце забилося частіше, і вона зрозуміла, що щось страшне наближається. Протягом секунди її тіло напружилося від раптової небезпеки.

— Лягай! — майже з тінню в голосі вигукнув Сефт, схопивши свого клинка.

Дерев'яні двері будинку практично вибухнули в дрібних друзках, і кілька морраґулів увірвалися в приміщення, їхні тіні заповнювали кожен куточок кімнати з кожною секуною швидше і швидше. Істоти були жахливішими при світлі дня - довгі пазурі, порожні очі, які несли в собі лише смерть. Астель миттєво впала на підлогу, слухаючись відьмака. Її зброя була марною проти істот.

Сефт, не зволікаючи, встав перед нею, меч вже блищав у його руці. Він швидко кинувся на першу істоту, рухаючись так легко, що його дії скидалися на танець. Він влучно розрізав повітря своїм клинком, зустрічаючи кожен удар морраґулів з неймовірною точністю.

— Залишайся зі мною! — різко кинув Сефт, обертаючись до Астель, яка намагалася сховатися якомога далі від нападників.

Істоти рухалися швидко, їхні пазурі дряпали повітря, прагнучи дістатися до неї. Одна з них вже майже наблизилася до Астель, коли Сефт вихором промчав між ними, блокуючи атаку та відштовхуючи ворога назад. Його меч блищав у світлі лампи, коли він знову знищив ще одного морраґула.

— Стіни не стануть нам на захист! Вони пролізуть всюди! — сказав він, різко відбиваючи удари.

Кімната була невеликою, і це обмежувало їхні рухи. Сефт, здавалося, читав кожен рух противника, захищаючи Астель та відбиваючи чергову атаку. Він кружляв біля неї, ніби танцюючи смертельний вальс. І хоч кожен його рух здавався легким, насправді боротьба ставала дедалі жорсткішою.

— Я повинна допомогти, — прошепотіла Астель, намагаючись зосередитись.

Але її сили не проявлялися, демон мовчав. Вона відчувала лише страх і безпорадність, а в той час Сефт продовжував танцювати між морраґулами, не даючи їм шансів наблизитися.

— Тримайся! — викрикнув він, коли ще один морраґул кинувся на них, але його пазурі зустріли гострий меч Сефта.

Астель спершу стояла, заціпеніла від безпорадності, поки Сефт захищав її. Її серце гупало в грудях, а розпач і злість, які вона намагалася стримати, починали вирувати в її душі. Морраґули насувалися дедалі ближче, і відчуття власної слабкості зводило її з розуму. Вона не могла стояти осторонь, не могла більше ховатися за спиною Сефта.

Злість на себе, на свою вразливість, на те, що вона не могла допомогти мертвим близьким, почала повільно заповнювати її. Її обличчя скривилося від гніву, вона стиснула кулаки так, що нігті вп'ялися в шкіру, але болю вона не відчула — лише палаючу лють.