Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь"

та всесторонній погляд на життя залишився на її Східній половині, вочевидь збереженій для пізнішої й повнішої просвіти людини. В ній простір не тільки душі й серцю людини, а й розуму, в усіх його верховних силах; у ній дорога і путь, як спрямувати все в людині в один суголосний гімн верховній Істоті. Друже, не бентежся нічим! Коли б усемеро були заплутанішими нинішні обставини — все примирить і розплутає наша Церква. Вже якимось невідомим чуттям навіть наші світські люди, що товпляться поміж нас, починають чути, що є якийсь скарб, від якого спасіння, — який серед нас і якого не бачимо. Зблисне скарб, і на всьому відсвітиться блиск його. І час уже недалеко. Ми повторюємо тепер ще безтямно слово «просвіта». Навіть і не замислилися над тим, звідки прийшло це слово і що воно означає. Слова цього немає ніякою мовою, воно тільки у нас. Просвітити не значить навчити, чи наставити, чи дати освіту, чи навіть освітити, але всю наскрізь висвітлити людину в усіх її силах, а не в одному умі, пронести всю її природу крізь якийсь очищувальний вогонь. Слово це взяте з нашої Церкви, котра вже майже тисячу років його промовляє, незважаючи на увесь морок і неосвічену тьму, що зусібіч її оточували, і знає, навіщо промовляє. Недарма архієрей, в урочистому служінні своєму, піднімаючи в обох руках і трисвічник[72], знаменуючий Трійцю Бога, і двосвічник[73], знаменуючий сходження на землю Його слова у подвійному єстві Його, і Божеському і людському, всіх ними освітлює, промовляючи: «Світло Христове освітлює всіх!» Недарма також в іншому місці служіння гримлять уривчасто, ніби з неба, вголос усім слова: «Світло просвіти!» — і нічого до них не додається більше.

1846

XVIII

Чотири листи до різних осіб з приводу «Мертвих душ»[74]

1

Ви даремно обурюєтесь на запальний тон деяких нападів на «Мертві душі». Це має свою добру сторону. Іноді треба мати проти себе озлоблених. Хто захоплений красотами, той не бачить недоліків і прощає все; але хто озлоблений, той постарається викопати в нас всяку погань і виставити її так яскраво назовні, що невільно її побачиш. Істину так рідко доводиться чути, що вже за одну крихтину її можна вибачити всякий образливий голос, з яким би вона не промовлялася. У критиці Булгаріна[75], Сеньковського[76] й Полевого[77] є багато справедливого, починаючи навіть з даної мені поради повчитися спершу російської грамоти, а потім уже писати. Дійсно, якби я не квапився з друкуванням рукопису й потримав його у себе з рік, я б побачив потім і сам, що в такому неохайному вигляді йому ніяк не можна було з’являтися на світ. Саме епіграми й насмішки з мене мені були потрібні, хоч з першого разу дуже припали не до серця. О, як нам потрібні неспинні щиглі, і цей образливий тон, і ці ядучі насмішки, що проймають наскрізь! На дні душі нашої стільки криється всякого дрібного, нікчемного самолюбства, дражливого, препоганого честолюбства, що нас щохвилини слід колоти, вражати, бити всією можливою зброєю, і ми маємо дякувати руці, яка щохвилини нас уражає.

Я би бажав, одначе, побільше критики не з боку літераторів, а з боку людей, зайнятих ділом самого життя, з боку практичних людей; як на горе, крім літераторів, не відгукнувся ніхто. А між тим «Мертві душі» викликали багато галасу, багато нарікань, зачепили за живе багатьох і насмішкою, і правдою, і карикатурою; торкнулися порядку речей, який у всіх щодня перед очима; наповнені промашками, анахронізмами, явним незнанням багатьох предметів; подекуди навіть зумисне вміщено кривдне й образливе: ану ж хтось вилає мене добряче і у лайці, у гніві викаже мені всю правду, якої добиваюсь. І хоч би одна душа подала голос! А міг усякий. Та як би ще розумно! Службовець-чиновник міг би мені явно довести перед усіма неправдоподібність мною зображеної події наведенням двох-трьох справ, які дійсно мали місце, й тим би спростував мене краще за всякі слова чи таким же чином міг би захистити й виправдати справедливість мною описаного. Наведенням події, що мала місце, краще доводиться діло, ніж пустими словами й літературним просторікуванням. Міг би те саме зробити і купець, і поміщик — словом, усякий грамотій, чи він сидьма сидить на місці, чи гасає вздовж і впоперек по всьому лицю Руської землі. Опріч власного погляду свого всякий чоловік, з того місця чи щабля у суспільстві, на який поставили його посада, звання й освіта, має нагоду бачити той же предмет з такого боку, з якого, крім нього, ніхто інший не може бачити. З приводу «Мертвих душ» могла б написатися всією юрмою читачів інша книга, незрівнянно цікавіша за «Мертві душі», яка б могла навчити не тільки мене, а й самих читачів, бо — нічого гріха таїти — всі ми дуже погано знаємо Росію.

І хоч би одна душа заговорила привселюдно! Так начебто вимерло все, начеб дійсно живуть у Росії не живі, а якісь мертві душі. І мені ж дорікають поганим знанням Росії! Начебто неодмінно силою Святого Духа повинен спізнати я все, що тільки діється по всіх кутках її, — без навчання навчитися! Та якими путями можу навчитися я, письменник, осуджений уже самим званням письменника на сидяче затворницьке життя, і до всього хворий, і до всього примушений жити далеко від Росії, якими путями можу я навчитися? Мене ж не навчать цього літератори та журналісти, котрі самі затворники й люди кабінетні. У письменника тільки й є один учитель — самі читачі. А читачі відмовилися повчити мене. Знаю, що сильно відповідатиму перед Богом за те, що не виконав як слід свого діла; але знаю, що відповідатимуть за мене й інші. І говорю це недарма. Бачить Бог, говорю недарма!

1843

2

Я передчував, що всі ліричні відступи в поемі будуть сприйняті у перекрученому смислі. Вони такі неясні, так мало в’яжуться з предметами, що проходять перед очима читача, так невлад до складу й наміру всього твору, що ввели в однакову оману як противників, так і заступників. Усі місця, де б не заїкнувся я непевно про письменника, були віднесені на мій карб; я червонів навіть від тлумачень їх на мою користь. І мені по заслузі! У жодному разі не слід було видавати твору, що хоч викроєний був непогано, але зшитий абияк білими