Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Утішений тим, що моє ім’я досі чисте, я сам попрямував до Дублінського замку. Новопризначений генерал-губернатор Ірландії, лорд Джон Френч — давній друг мого вітчима. Мік у захваті від цього зв’язку. Я прийшов на чаювання до кабінету лорда Френча у штабі, розташованому в замку. Тоді він перелічив усі свої недуги, до чого часто вдаються люди, діставши можливість поговорити з лікарем. Я пообіцяв раз на місяць навідуватися до нього з ліками від подагри. Він пообіцяв роздобути мені запрошення на губернаторський бал восени. Я постарався не скривитись, і це мені в цілому вдалося.

Також він різким тоном заявив, що найперше його завдання на новій посаді — виступити з декларацією про заборону «Шинн Фейн», Ірландських добровольців, Ґельської ліги та «Куман на Ман»[20]. Я покивав у відповідь, думаючи про горщик, який скоро обернеться на котел.

Їдучи до Дубліна, я щоразу думаю про Енн. Часом ловлю себе на тому, що шукаю її, наче вона залишилася тут після повстання і просто чекає, коли її знайдуть. Торік в «Айріш таймс» було нарешті опубліковано список утрат у ході Великоднього повстання. Там було ім’я Деклана. Імені Енн не було. Кількох загиблих досі зазначено як невпізнаних. Але тепер їх уже ніколи не буде впізнано.

Т. С.

Розділ 7

Собачий брех

Удосвіта прокинемось якось:

Старі хорти прийшли всі до порога!

Знать, полювання знову почалось…

Кривава закривіє знов дорога…[21]

В. Б. Єйтс

Томас, напевно, приїхав додому після того, як я лягла спати, а наступного дня його майже не було на місці. Я провела ще один день у кімнаті, дійшовши аж до ванної й назад і послухавши, як у підвалі гуркотить бойлер — сучасна розкіш, якої не мала більшість осель у сільській місцевості. Я вже чула, як Мейв і ще одна дівчина (Мойра?) чудувалися йому в коридорі під моїми дверима. То був другий день Мейв у великому будинку, і вона явно була в захваті від його пишноти. Томас приїхав додому вже затемна й тихо постукав до мене у двері. Коли я озвалася, ввійшов усередину. Його блакитні очі були запалені й червоні. У нього на чолі темніла брудна смуга, костюмна сорочка була вимазана, а комірець, який пристібався на кнопки, зник.

— Як почуваєшся? — спитав він, зависнувши у дверях. Раніше Томас щодня перевіряв мої пов’язки, а тепер минуло аж два дні, але він не підійшов до мого ліжка.

— Уже краще.

— Помиюсь і повернуся, щоб поміняти пов’язки, — сказав Томас.

— Не треба. Все гаразд. Скоро вже настане завтра. Як там дитина?

Томас на мить глипнув на мене порожніми очима, а тоді вони проясніли: до нього дійшло.

— І з дитиною, і з матір’ю все гаразд. У мені майже не було потреби.

— Чому в тебе такий вигляд, ніби ти побував на війні? — лагідно спитала я.

Він поглянув на свої руки, на пожмакану сорочку й утомлено притулився згорбленою спиною до одвірка.

— На фермі Керріґанів сталася біда. Поліція… шукала… зброю. Коли їй стали чинити опір, поліціянти підпалили сарай і хату й застрелили мула. Найстарший син, Мартін, мертвий. Перш ніж його застрелили, він убив одного з констеблів і поранив ще одного.

— О ні! — видихнула я. Я знала історію цих часів, але вона ніколи не здавалася реальною.

— Коли я туди дістався, від сараю нічого не лишилося. Будинку пощастило трохи більше. Йому знадобиться новий дах. Ми врятували все, що змогли. Мері Керріґан усе намагалася витягнути з хатини їхні речі, а на неї сипалася стріха. У неї обгоріли руки, а половина волосся зникла.

— Що ми можемо зробити?

— Ти нічим не можеш їм допомогти, — сказав він і кволо всміхнувся, пом’якшуючи свою відмову. — Я подбаю про те, щоб у Мері загоїлися руки. Родина переїде до Патрікових рідних, доки не поремонтують дах. А тоді вони житимуть далі.

— Зброя була? — спитала я.

— Її не знайшли, — відповів Томас, на мить зазирнувши мені в очі й замислившись, а тоді відвів погляд. — Але Мартін має… мав репутацію контрабандиста зброї.

— Навіщо та зброя?

— Для того, для чого й завжди, Енн. Ми б’ємося з британцями полум’яними кульками з лайна й саморобними гранатами. А коли нам таланить, то б’ємося з ними ще й маузерами.

Його голос став різким, а підборіддя напружилося.

— Ми? — спробувала вточнити я.

— Ми. Колись до цього «ми» входила ти. Це досі так?

Я придивилася до його очей, невпевнених і збентежених, і не сказала нічого: не могла відповісти на запитання, якого не розуміла.

Зачинивши двері, він залишив на них темний відбиток руки.

***

Коли високий годинник у широкому передпокої вже давно вибив першу, я прокинулася, відчувши, що моїх щік торкаються маленькі ручки, а до мого носа притиснувся маленький носик.

— Ти спиш? — прошепотів Оїн.

Я торкнулась його личка, несказанно радіючи, що його побачила.

— Напевно, так.

— Можна мені спати з тобою? — спитав він.

— Твоя бабуся знає, що ти тут? — пробурмотіла я і простягнула руку до м’якої гриви багряного волосся, що закручувалося над його чолом.

— Ні. Вона спить. Але я боюся.

— Чого ти боїшся?

— Вітер дуже гучний. Що, як ми не почуємо «брунатних»? Що, як будинок спалахне, а ми всі будемо спати?

— Що ти таке кажеш? — заспокійливо промовила я, гладячи його по голівці.

— Конорів будинок спалили. Я чув, як док розмовляв із бабунею, — пояснив він жалісним тоном, округливши очі.

— Оїне! — Томас стояв під дверима, помитий і перевдягнений, але не для сну. Він, схоже, досі не спав. На ньому були штани, біла сорочка на ґудзиках і чоботи. У правій руці він тримав рушницю.

— Доку, ти виглядаєш «брунатних»? — видихнув Оїн.

Томас не став заперечувати, але притулив рушницю до стіни й увійшов до кімнати. Дістався мого ліжка й простягнув руку до Оїна.

— Хлопче, надворі глупа ніч. Ходімо.

— Мама зараз розкаже мені історію, — вперто збрехав Оїн, і моє серце застогнало з ніжного обурення. — Може, дивитимешся з того вікна і слухатимеш