Читати книгу - "Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева"

 Сонце вже майже зійшло, коли я дісталася якогось готелю. Він був досить дорогий, але шукати щось інше в мене не було бажання. Вирішила спробувати, і я отримала номер.  Не можу сказати, що совість мене зовсім не мучила. Заборонила забивати таким собі голову.  Я отримала його абсолютно безкоштовно. І це було досить зручно. Але дала собі слово, що без нагальної потреби не буду так робити. Але вчора й сьогодні - нагальна потреба. 

 Прийнявши душ, я лягла і не помітила сама, як заснула. Цього разу мені снився сон: море і піщаний пляж. Хтось стояв на березі й дивився вдалину. Людина обернулася. На мене дивилися світло-сині очі хлопця, якого я бачила в лікарні. Мені здалося, що він когось чекав. Побачивши мене, знову глянув на гладь моря. Потім знову озирнувся, і на мене дивилися вже інші очі. Колір райдужної оболонки змінився. Наступної миті я побачила перед собою вулицю і кафе, зелений автобус проїхав повз...

 Я прокинулася і розплющила очі. Першу мить мені здавалося, що в номері хтось перебував.  Але в кімнаті нікого не було. Я трохи заспокоїлася. 

 Проте сон залишив після себе дивне відчуття: трохи тривожне і неприємне, немов хтось попорпався в моїй голові, ніби хтось показав мені живі картинки, запитуючи в мене, що я бачу. Але це всього лише сон. Немає нічого дивного навіть у тому, що я бачила в ньому того хлопця. Сон лише відображення моїх переживань. Я хочу знати, хто цей хлопець. Хочу знати також, хто той вампір, якого бачила на автобусній зупинці.

 Я струснула головою. Мені потрібно в душ.

 Прохолодна вода трохи освіжила мене. Я могла б залишитися в номері, але такого бажання не виникало. Мене немов тягнуло кудись. Спати я більше не хотіла, сидіти в готелі, попри те, що останнім часом майже завжди була в русі, так само не хотілося. Вирішила вийти й пройтися. 

 Не думала, куди йду. Просто прогулювалася вулицями Нью-Йорка. Проходячи повз якесь кафе, раптово зупинилася. Воно здалося мені знайомим. Я стояла на протилежному боці вулиці. Мабуть, я вже була тут. А можливо, ходжу колами. 

 Переді мною проїхав зелений автобус...

 На мить я застигла. Ні, я не ходжу колами.  

 Згадала свій сон. Я бачила це кафе уві сні. Кафе, автобус...

 Перейшла немов на автоматі вулицю. Сама не знаю навіщо. Кафе зацікавило мене. Мабуть, це щось важливе. Або нічого не значило. Я просто бачила уривки майбутнього. 

 Підійшовши ближче, знову зупинилася, як укопана. Я неясно відчувала присутність вампіра. Десь у будівлі має бути вампір. Можливо, саме тому вона й привабила мене. Моє серце прискорено забилося. Мені знайомий запах вампіра.

 Через вітрину кафе я дійсно побачила знайоме обличчя. За одним зі столиків на самоті сидів хлопець із лікарні.  

 Тепер усе немов стало на свої місця. І мій сон, і те, що щось привело мене сюди. 

 Чомусь я знала, що ВІН чекав на МЕНЕ. 

 Отже, з ним усе гаразд. У сутичці з нишпорками Маркуса він не постраждав. Синьоокий залишився живий. А можливо, він зовсім і не бився з ними. Чомусь такий варіант я так само не відкидала. 

 Хлопець підняв на мене погляд. Темні очі. Тепер вони в нього знову чорні, ніби незнайомець носив лінзи. Було якесь дивне відчуття, немов той, кого я зустріла цієї ночі в провулку і в лікарні, - два різні вампіри. Але запах... Я спробувала згадати. 

 Із кав'ярні вийшла якась дівчина і через відчинені двері я виразніше розпізнала запах вампіра. Цей запах і запах, який я відчувала в лікарні, вони дуже схожі.

 Вампір дивився на мене з деяким сумом і втомою в погляді. Але незнайомець не був здивований. Сьогодні ясна погода. Промені зимового сонця м'яко торкаються мого обличчя. Але для вампіра, що сидить у кав'ярні, це не новина, немов для нього це так само природно, як побачити вампіра вночі. 

 Він знає про мене. Адже не дарма «пас» мене вночі. І він уже бачив таке. Але, можливо, просто відмінно володіє собою. Його обличчя і ці очі, нехай навіть тепер іншого кольору, можуть нічого не виражати.

 Я зайшла в кафе, хоча сумнівалася, чи варто мені це робити. Але я хотіла дізнатися, хто цей вампір. І в мене знову з'явилася така можливість. 

 У кафе було ясно: денне світло проникало крізь величезні вітрини, хоч сонце ще не дісталося столиків. Дивно, що вампір сидів тут. Нехай і не біля вікна і в тіні, але все ж таки. 

 Чому вампір удень тут? Що змусило його залишитися в залі кафе? Чому не сховався в більш затемненому місці? І як він узагалі сюди потрапив удень? Кафе ж не працює цілодобово?

 Або... Він не боїться сонячного світла?..

 У мене мимоволі побігли мурашки по тілу. Я сіла навпроти незнайомця за його столик. Помітила на столі дві склянки з якимось коктейлем. Одна стояла поруч із хлопцем, інша для того, на кого він чекав, мабуть. Вампір уважно дивився на мене, але безумовно не був здивований бачити мене.

- Ти прийшла, - вимовив він, немов справді чекав на мене.

 На його губах з'явилася легка усмішка. Голос незнайомця був глибоким і оксамитовим, м'яким, наче заколисував.

- Ти чекав на мене? - уточнила, хоча й так знала відповідь.