Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Почекай! — відмовив він Русланові, після чого звернувся до Захара: — З тобою точно все гаразд?

— Точно! Просто втомився... Якийсь ти дивний сьогодні, — Захар почав балакати майже нормально, він наче приходив до тями після сну. — Поїхав поснідати, повернувся з поліцією. І тепер знову повернувся з поліцією і майже двері мені не зніс. З тобою все гаразд? — Захар поставив те ж саме питання Степану.

Тільки зараз Степан зрозумів, що смерть Захара, яку він бачив, була галюцинацією. Захар підтвердив його здогади, Степан не піднімався до квартири, а просто весь той час стирчав біля під'їзду, доки йому ввижалося, що він знайшов мертве тіло.

— Т-т-так, — вже невпевнено відповів Степан.

— Все, годі! — сердито сказав Руслан Павлович. — Ми вже йдемо, відпочивай, Захаре! Пізніше зв'яжуся з тобою. А ти, — він звернувся до Степана, — не смій чіпати Захара, доки він не відпочине. Принаймні до вечора! — віддав він вказівку.

— Краще до ранку, — виправив Захар начальника поліції. — Я майже дві доби не спав, хочу відпочити.

— Ти чув?! — ці слова знову були адресовані Степану. — Не чіпай його до ранку!

— Добре, — понуро погодився Степан. — Останнє питання, і я піду.

— Кажи вже, — дав дозвіл Руслан Павлович замість Захара.

— Ти ще щось знайшов після нашої останньої розмови? Може, автора гри чи ще щось таке? — з надією запитав Степан.

— Вибач, ні. Там дуже складний захист, ти й сам все бачив. Не знаю, скільки знадобиться часу, щоб увесь його обійти.

— Зрозуміло, — вже спокійно відповів Степан, — вибач, що потурбував, відпочивай.

— Нічого, — і одразу після цього Захар зачинив двері.

— Та що з тобою сьогодні? Я тебе не впізнаю, — обурювався Руслан, спускаючись по сходах.

— Я... я не знаю... — Степан відчував себе паскудно. За останні кілька годин він виставив себе дурнем декілька разів. Такого раніше ніколи не було, зазвичай він поводився більш стримано. Він міг припустити, що наркотики все ще залишалися в організмі і впливали на його здатність тверезо мислити.

— ...Ти мене зрозумів? — запитав Руслан, тим самим висмикнувши Степана зі своїх думок.

— Вибач, що? — йому було ніяково перепитувати.

— Я сказав, щоб ти сьогодні не чіпав Захара. Подзвониш йому завтра вранці.

— А-а-а... Так, я обіцяю, що я його сьогодні не буду турбувати. Та й мені, напевно, потрібно трохи відпочити. Якийсь тяжкий день.

— Оце правильно! Поїдеш додому?!

— Так. Зберу думки докупи і поїду, — Степан протер очі, він відчував, наче тримає світ на своїх плечах. Вся ця незрозуміла ситуація його дуже виснажила.

— Гаразд, — Руслан Павлович потиснув руку Степану на прощання. — Я тобі повідомлю, якщо щось з'ясується щодо камер спостереження в кав’ярні.

— Дякую, — Степан ледь помітно посміхнувся.

Попрощавшись із Русланом, Степан сів у машину і зачинив двері. Із заплющеними очима він згадував події минулого дня. Степан згадав, що на вулиці лише третя година пополудні. Але він знав, що скоро почне темнішати.

Він дістав із внутрішньої кишені куртки свій телефон, про який забув, на певний час. Перевіривши вхідні дзвінки та повідомлення, Степан вже збирався покласти телефон назад до кишені. Але щось його зупинило. Він зайшов у галерею.

Там він побачив фотографії. Ті самі, які робив біля мертвого Захара. На них був монітор комп'ютера з якоюсь помилкою:

«Aditus denegatus. User authenticas errorum»

Телефон випав з тремтячих рук Степана.