Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Тобто ти вважаєш, що в тій кав'ярні тобі щось підсипали, і в тебе були галюцинації?! — підсумував Руслан Павлович, вислухавши те, що трапилося зі Степаном останніми днями.

— Ну, іншого пояснення я не бачу. Сумніваюся, що Захар помер, а потім воскрес, — Степан почувався спокійно і розслаблено. Він наче розмовляв з ліпшим другом, а не з чоловіком, якого не бачив кілька років.

— І ти хочеш, щоб ми перевірили камери в кав’ярні і допитали персонал?

— У мене на це немає повноважень.

— Добре, що ти це розумієш, — Руслан став більш серйозним. — Ти ж усвідомлюєш, що немає ніяких підстав підозрювати, що саме там тобі щось підсипали? А без якихось, більш вагомих доказів і в мене руки зв'язані, — підсумував Руслан. — Я не можу просто так відправити людей, щоб вони перевернули все в тій кав’ярні. І навіть якщо це сталося в кав’ярні, ти не можеш виключати, що за тобою слідкували, і ця людина одразу ж зникла звідти.

— Тому я і хочу подивитися камери, які знімають вхідні двері. Можливо, хтось поводився підозріло. Не думаю, що це хтось з персоналу, ніхто не міг достеменно знати, в яку саме кав’ярню я поїду, і чи поїду взагалі.

Запанувала тиша. Руслан Павлович обмірковував все почуте. Щось не складалося. Але, він думав, що якщо Степан дійсно натрапив на щось серйозне, цілком можливо, що на нього могли скоїти замах на вбивство. Чи просто на час вивести його зі строю. Начальник поліції стукав пальцями по столу. Нарешті він набрав повні груди повітря і гучно видихнув.

— Добре, я подивлюся, що зможу зробити. Але не сподівайся, що це буде швидко. Ти знаєш, як все це працює...

— Так... Дякую, — Степан був дійсно вдячний за те, що цей чоловік збирався допомогти йому.

— До речі, — Руслан Павлович став жвавішим, — ти розповідав про дивний прилад, який привіз Захару...

— Ага.

— Мені кілька годин тому дзвонили колеги з Кочедижника. Питали, хто б міг допомогти розібратися з незрозумілим приладом. Вони намагалися мені пояснити, про що йде мова, але й самі не розуміли, що потрапило до їх рук. Тепер зрозуміло, про що вони казали.

— І що ти? — тепер і Степан пожвавішав. Поліціянти вирішили щось зробити з тим приладом, який вилучили у кімнаті Роми.

— А що я? Дав контакти Захара. Це ж він з електронікою на «ти».

— І давно це було? — після почутого Степан нервував, щось йому не подобалося.

— Я ж кажу, кілька годин тому.

Степан подивився на годинник. Він розмовляв з Русланом вже майже дві години, час плинув швидко.

— Скажи мені, що тобі дзвонили незадовго до того, як мене привезли, — майже з благанням сказав Степан.

— Ну... Може, трохи раніше.

Він ще раз подивився на годинник, Степан міркував і водночас рахував. Поліція Кочедижника, найімовірніше, не дзвонила одразу, як отримала пристрій. Напевно, вони намагалися самостійно розібратися, і коли не змогли, зателефонували Руслану, щоб отримати в розпорядження кращого айтівця. За підрахунками Степана, дзвінок міг відбутися якраз тоді, коли він був в кав’ярні. Додзвонившись до Захара, вони, найімовірніше, дізналися, що він вже працює над цими приладами, і зараз сам.

Хтось з поліції Кочедижника міг подзвонити своїй людині в Вінниці, щоб підсипали Степану наркотики в їжу. А що далі? Степан вже розумів хід дій злочинців. Від Кочедижника до Вінниці приблизно дві години їхати. Ідеальний шанс привезти начебто новий прилад для дослідження, а заразом прибрати всіх свідків і забрати інші дроти.

Обличчя Степана почало повільно червоніти. Серце шалено перекачувало кров по всьому тілу. Він вже нервував. Захар був один, за ним ніхто не слідкував. А десь по місту ходить звичайна, на перший погляд, непомітна людина, яка може спокійно прийти до Захара.

— Треба їхати, негайно! — Степан швидко скочив зі стільця. Думкам знадобилося всього кілька секунд, щоб скласти шматочки з різних пазлів. Але здавалося, що навіть на роздуми пішло занадто багато часу.

— Що трапилося? — не зовсім зрозумів Руслан Павлович.

— Думаю, в поліції Кочедижника є «кріт», — він не знаходив собі місця, треба було їхати, але його машина залишилася біля будинку Захара.

— Якась нісенітниця, — Руслан не поспішав вставати і допомагати Степанові.

— Просто треба поїхати до Захара і перевірити, чи все з ним нормально. Підкинь мене, чи скажи комусь зі своїх... — Степан вже стояв у дверях і поривався кудись йти чи навіть бігти.

— Добре, я тебе підкину, а ти мені дорогою розповіси, що ти там у своїй голові надумав.

Вже через дві хвилини вони були в дорозі. Степан розповів свої думки. І хоча Руслан Павлович не до кінця повірив в те, що надумав його пасажир, але погодився з тим, що таке цілком можливо, хоча і малоймовірно.

Зворотна дорога зайняла навіть менше часу, ніж коли Степана везли в поліцію. Щойно машина зупинилася, Степан одразу ж забіг до під'їзду. Перестрибуючи через одну сходинку, він побіг на п'ятий поверх.

Коли він нарешті опинився перед потрібними дверима, одразу ж почав грюкати, що було сили. Йому ніхто не відчиняв. Степан продовжував до тих пір, доки його не зупинив Руслан.

— Він не відчиняє, точно щось трапилося, — нервував Степан, — треба вибивати двері!

— З глузду з'їхав? Передивився бойовиків? — Руслан був шокований поведінкою знайомого.

— Я тобі кажу, щось... — Степан не договорив, бо двері відчинилися.

В темному коридорі стояв Захар, трохи похитуючись. Він виглядав хворим і ослабленим.

— Чого ви грюкаєте? — тихо запитав Захар.

— Чому ти не відчиняв? Я вже подумав... Чому ти не відчиняв? — швидко балакав Степан.

— Я спав, — повільно відповів Захар, і щоб підтвердити свої слова, він позіхнув.

— З тобою все гаразд? — запитав Руслан Павлович.

— Так! Просто довго не спав, займався тим приладом, — він кивнув в сторону своєї кімнати.

— Гаразд, вибач, що потурбували тебе, — перепросив начальник поліції, після чого звернувся до Степана: — Ходімо, треба нам з тобою побалакати!