Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Нікуди ви не поїдете... — заперечила поліціянтка, блискавично «пірнула» у відкрите вікно і висмикнула ключі з замка запалювання. — ...поки ми з вами все не з'ясуємо!

— Ви не розумієте... Ми втрачаємо час... Треба їхати до кав'ярні, де я був! Мені там могли щось підсипати... — Степан знову нервував, але тепер через те, що він майже натрапив на слід, через що з ним хотіли розібратися. І з кожною хвилиною цей «хтось» віддалявся все далі.

— Виходьте зі своєї машини! — наказала дівчина.

— Ви не розумієте, треба поспішати... — продовжував наполягати Степан.

— Вилазь, кому кажуть! — тепер вже більш жорстким тоном наказав поліціянт.

Більше опиратися не було сенсу. Він знав, що буде далі. Вдруге за день йому доведеться побувати у поліційному відділку.

Степан вийшов зі своєї машини, і його одразу посадовили в поліційну автівку. Перш ніж від'їхати від будинку, Степан подивився нагору. З вікна своєї квартири виглядав Захар, він ледь помітно посміхнувся і помахав рукою.

Дорога не зайняла багато часу. Вже через десять хвилин Степан був у поліційному відділку Вінниці, де пропрацював п'ять років, перш ніж пішов у приватні детективи.

По приїзду до відділення, його протримали хвилин п'ять у такому собі холі, перш ніж поліціянтка, імені якої Степан так і не дізнався, пішла до начальника відділення.

Степан же оглядав відремонтований заклад. Більше не було старих шпалер, тепер стіни були пофарбовані. Складалося враження, що це нова будівля, нещодавно збудована. Але це було не так, зовні будівля мала такий же вигляд, як і колись. Але внутрішнє оформлення подобалося Степану.

— Коваленко хоче його бачити, — сказала дівчина, звертаючись до свого напарника.

— Особисто?

— Так!

— Ну, ходімо! — хлопець підняв Степана і повів його коридорами.

Степан і сам знав, куди йти. Але дозволив хлопцю виконати свою роботу.

— Заходь! — запросив начальник відділення Степана, після чого звернувся до свого підлеглого: — Можете зняти кайданки!

— Ви впевнені? — перепитав хлопець, йому це не дуже подобалося.

— Цілком! Ти ж не будеш на мене кидатися, Степане?

— Як завжди, Руслане, ні більше, ні менше! — Степан посміхнувся старому знайомому.

Поліціянт не зрозумів, що щойно відбулося, тож навіть не поворухнувся.

— Знімай кайданки, — знову сказав Руслан Павлович своєму підлеглому. — Я знаю цього чоловіка досить давно. Можеш не перейматися! — лише після цього кайданки зняли з рук Степана.

Руслан Павлович почекав, доки в кабінеті вони зостануться удвох. І вже тільки після цього перейшов до справи:

— Розповідай, що там сталося?

— Ти не повіриш!

— Ти почни розповідь, а там я сам вирішу, у що вірити, — Руслан Павлович переплів пальці і поклав руки на стіл. Він жадав почути повну і досить довгу історію.