Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Менше ніж за десять хвилин, перед Степаном зупинилася поліційна машина. З неї вийшло двоє молодих патрульних — хлопець та дівчина.

— Це ви нас викликали? — запитала дівчина.

— Так! — підтвердив Степан. Хоча це було зайвим, біля під'їзду більше нікого не було.

— Що трапилося? — продовжила розпитувати дівчина, коли вони опинилися у під'їзді.

— Я декілька годин тому приїхав до нього у справах, — почав Степан. Він вирішив не казати, хто він такий і чим займається. — Потім я поїхав у кав’ярню поснідати. Повернувшись, я знайшов його мертвим.

— Довго вас не було? — запитав хлопець, що йшов останнім.

— Приблизно годину, може, трохи менше.

— Ви не помітили в його поведінці нічого незвичайного? — продовжив хлопець.

— Та начебто — ні. Він, як зазвичай, сидів за комп'ютером, щось робив з кодом. В ньому я не дуже розуміюсь, тому і поїхав, щоб не заважати.

— Давно ви знайомі? — тепер питання поставила дівчина.

— Років п'ятнадцять, — Степан замислився, — точніше, вісімнадцять. Час від часу заїжджаю до нього у справах.

— Про які справи йдеться мова?

— Про... — він прочистив горло. Саме такого питання він не хотів чути, але сам підставився. — Я працюю приватним детективом, і Захар інколи допомагає мені знайти інформацію, обійти паролі на телефонах чи комп'ютерах, — і одразу поспішив виправдатися, він знав, як до таких, як він, ставляться поліціянти. Людина, що заважає охоронцям правопорядку. — Все в межах закону, такі заходи лише з дозволу родичів зниклих людей.

— Зрозуміло, — сухо відповіла дівчина. Насправді що їй, що її напарнику було все одно. Вони приїхали сюди на виклик, щоб засвідчити смерть, оглянути приміщення і нікого не пускати, доки не приїде машина екстреної допомоги. Яка повинна прибути хвилин через п'ять.

Останній поверх вони підіймалися мовчки.

— Це тут, — Степан вказав на двері квартири.

Першими увійшли поліціянти, за ними вже Степан. Він одразу зрозумів, що щось не так. Коридор був наче той самий, ті ж самі меблі, шпалери не змінилися, але в квартирі було дуже чисто. Не було жодної банки з-під енергетиків. Степан зробив декілька кроків назад і подивився на вхідні двері. Номер квартири був той самий. Тож він знову зайшов всередину.

— Ви що, знущаєтесь? — запитав хлопець, який повернувся з глибини квартири.

— Що? — не зрозумів Степан.

— Я скасовую виклик швидкої, — сказала дівчина, яка теж підійшла, після чого звернулася до Степана: — А вам доведеться сплатити штраф за хибний виклик.

— Що, я не розумію?!

Зі своєї кімнати вийшов Захар. Він приязно посміхався і махав рукою.

Першу секунду Степан просто стояв, намагаючись зрозуміти, що саме він бачить. Його знайомий був живішим за всіх живих. І коли до нього нарешті прийшло усвідомлення, Степан почав кричати:

— Ні, не може бути, я бачив тебе мертвим!!! — він швидко розвернувся, перечепився об свої ж ноги. Падаючи, він обперся руками об стіну, завдяки чому зміг встояти.

Степан відчув такий жах, який до цього ще ні разу не відчував. Здавалося, що серце ось-ось проб'є грудну клітину. В голові паморочилося, пальці на руках заніміли і кололи. Він нервово набирав повітря у груди і так само нервово видихав. Від таких сильних емоцій в очах з'явилися сльози.

— Заспокойтеся, будь ласка, — дівчина почала повільно підходити до Степана, виставивши вперед праву руку, — все гаразд, — по-доброму сказала вона, побачивши стан Степана.

— Ні, ні, ні... Цього не може бути, я все бачив... — і вже після цих слів Степан вибіг з квартири і, перестрибуючи через дві сходинки, спустився на вулицю.

Перед очима все розпливалося. Він бачив тільки те, що було попереду, зір наче звузився до прямої лінії. Те, що називалося периферійним зором, було наче в тумані. Степан навіть не помітив, як вибіг на вулицю, відчинив машину і нарешті сів на сидіння.

Серце не припиняло шалено калататися, дихання ніяк не могло прийти в норму. Степан робив то швидкі і короткі вдихи та видихи, то затримував дихання. Сльози стікали по щоках, але цього Степан навіть не помічав. Він відчував стукіт серця у себе у вухах, інших звуків навіть не існувало.

З під'їзду вибігли поліціянти, Захара з ними не було. Вони побачили Степана в машині і поквапилися до нього, доки він в такому стані нікуди не поїхав. Сам же Степан нікуди не збирався. Він нічого не розумів, думки наче знущалися з нього і розбігалися в різні сторони.

Дівчина підійшла до вікна водія і тихенько постукала. Її напарник обійшов машину і став з боку пасажирських дверцят.

Степан зціпив зуби так, що почувся скрегіт. Він стиснув кермо, кісточки на руках побілили від натягу шкіри. Поліціянтка ще раз постукала. І лише після цього Степан нарешті зміг зрозуміти, де він знаходиться і що відбувається. Думки почали повертатися до нього. Він відпустив кермо, повільно відвів руку вбік і нарешті опустив скло на водійських дверях.

— З вами все гаразд? — обережно запитала дівчина. — Що з вами трапилося?

— Так, — невпевнено відповів Степан. Його розум наче випливав з глибини підсвідомості. Він почав розуміти, хто перед ним стоїть.

Степан мотнув головою. Він був у своїй машині. Повільно він згадував, що відбулося всього кілька хвилин тому. Уривками вдалося відновити пам'ять після шоку. Захар був живий.

— Так, начебто все гаразд, — в голові паморочилося, але з кожною секундою Степан відчував себе все краще. Сили поверталися, туман зникав з голови.

— Що це було? — запитав поліціянт з іншої сторони автівки.

— Я... — на це питання не було відповіді. Степан не знав, як пояснити те, що він вважав Захара мертвим. — Не знаю... Може, щось не те з'їв... — ляпнув перше, що спало на думку, і одразу зрозумів, яку дурню сказав. Він не знав що б такого він міг з'їсти, щоб таке привиділося. — Я справді не знаю... — в цей момент його осяйнуло. Всього за кілька хвилин до цього він снідав в кав'ярні. Хто завгодно міг підсипати йому у їжу якісь наркотики. Хтось не хоче, щоб він докопався до істини. — Мені треба їхати! — вже впевнено заявив Степан.