Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Степан сів за кермо машини, і без будь-яких роздумів поїхав до кав’ярні «Теремок». Вона була всього за п’ять хвилин від будинку Захара. Йому подобалися страви, складалося враження, наче опинявся у себе вдома.

Не довго думаючи, він замовив смажену свинину з дерунами, грецький салат, млинці з сиром та філіжаночку еспресо. В його роботі було неможливо передбачити, коли наступного разу вдасться поїсти. І особливо в цій, дуже дивній, справі.

Замовлення принесли досить швидко. Степан не поспішав, насолоджувався кожним шматочком. Він не знав, як скоро Захар зможе отримати хоча б якусь інформацію з гри. Можливо, ім'я розробника чи адресу головного офісу, на що дуже сподівався Степан. І все ж він розумів, що Захар — не чарівник, і за пів години він навряд чи зможе щось знайти. Тож можна було не поспішати.

З того моменту, як Степан вийшов з квартири Захара і закінчив нарешті снідати, пройшло трохи більше ніж година. Він встиг подивитися деякі новини на своєму смартфоні. В стрічці новин йому навіть випливла стаття тижневої давнини про зникнення підлітків у місті Кочедижник. Нічого нового він в ній не знайшов. Журналіст писав про те, що в місті зникло два підлітки, і поліція продовжує пошуки. «Тепер вже троє зниклих», — подумав Степан.

Закінчивши, він так само не поспішаючи поїхав назад до Захара. Після сніданку настрій значно поліпшився. Ранкові події більше не здавалися такими вже й напруженими. Хоча щелепа все ж дошкуляла.

Піднявшись на потрібний поверх, Степан відчинив двері, навіть не стукаючи. Він надто добре знав Захара. Той і не намагався піднятися зі свого стільця, щоб зачинити замок на дверях, коли Степан пішов до кав'ярні. Тож проблем з тим, щоб потрапити в квартиру, не було. Будь-хто міг зайти і щось забрати. В цю секунду Захар був повністю занурений в цікаву справу.

Степан пройшов по коридору, відсуваючи пусті банки, які траплялися на його шляху. Він зайшов до кімнати Захара.

В цей момент його кинуло в жар, і одразу ж на тілі виступила гусяча шкіра. У роті пересохло. Степан відчув, як у нього на голові піднялося волосся.

На стільці сидів мертвий Захар. Голка з пристрою була в його вені.

Серце закалатало швидше. Степана не було всього годину, а його знайомий вже був мертвий. На комп'ютерному стільці лежало розслаблене бездиханне тіло. Шкіра вже встигла посіріти. На обличчі Захара застигла посмішка задоволення.

Степан міг би подумати, що Захар просто насолоджується грою, якби не доріжки крові, що витікали з кутків рота. З кожного вуха по шиї так само простягнулися криваві доріжки. Але що дійсно налякало Степана — це кров з очей.

Очі Захара були розплющені, білки потонули в червоній рідині. Кров все ще струмувала по обличчю, огинаючи губи і з'єднуючись з доріжками у кутках рота.

До горла підступив клубок, їжа, яку Степан щойно з'їв з такою насолодою, просилася назад. Він прикрив рота і придушив в собі кілька позивів блювоти.

Після декількох глибоких вдихів йому стало трохи легше. Тремтячою рукою він потягнувся до шиї Захара, щоб напевно переконатися в своїх здогадах.

Пульсу не було.

Степан подивився на екран комп'ютера, там було віконце з помилкою. Він не розумів, що саме там було написано, тож швидко зробив декілька фотографій на телефон.

Після цього він нарешті відступив від тіла і пішов до виходу. Спускаючись по сходах, Степан набрав номер:

— Алло, поліція?! Я знайшов свого знайомого мертвим...