Читати книгу - "Бійцівський клуб"

Останнього разу, коли бабуся виписувалася з лікарні, дідусь ніс її валізу, а та була така важезна, що дідусь поскаржився, мовляв, його аж перекривило. Моя бабуся, франко-канадійка, була така сором’язлива, що ніколи не показувалася на людях у купальному костюмі, а коли йшла до вбиральні, то завжди відкручувала кран у раковині, щоб замаскувати звуки, які могли звідти долинути. Покидаючи лікарню Лурдської Богородиці після часткової мастектомії, вона сказала:

— Це тебе перекривило?

Для дідуся це було підсумком його історії: бабуся, рак, їхній шлюб, його життя. Щоразу як розповідає цю історію, він сміється.

Марла не сміється. Я хочу розсмішити її, привернути до себе. Щоб вона пробачила мені колаген, я хочу сказати Марлі, що нічого тут немає, що нічого не знайшов. Якщо вона й знайшла щось уранці, то це була помилка. Як із родимою плямою.

У Марли на відвороті руки шрам від Тайлерового поцілунку.

Я хочу розсмішити Марлу, тож не розповідаю їй, як останнього разу тримав в обіймах Хлою, Хлою, що лишилася без волосся, Хлою, вкритий жовтим воском скелет із пов’язаним шовковою хусткою лисим черепом. Я востаннє стиснув Хлою в обіймах перед тим, як вона зникла назавжди. Я сказав їй, що вона скидається на пірата, і вона засміялась. Я, коли ходжу на пляж, сідаючи, завжди ховаю праву ступню під себе. Ту, що з Австралією і Новою Зеландією. Або ж закопую її в пісок. Лякає мене те, що люди побачать мою ногу і я помиратиму в їхній свідомості. Рак, якого в мене нема, тепер усюди. Я не розповідаю про це Марлі.

Ми багато чого не хочемо знати про людей, яких любимо.

Щоб привернути її до себе, щоб розсмішити, я розповідаю про жінку, яка написала до «Дорогої Еббі»[26], як вона вийшла за вродливого успішного власника похоронного бюро, а той у першу шлюбну ніч змусив її сидіти у ванні з крижаною водою, доки її шкіра не стала морозною на дотик, а потім сказав лежати нерухомо в ліжку, поки він здійснював статевий акт із її холодним безрушним тілом.

Найкумедніше в усьому цьому те, що ця жінка, яка погодилася таке зробити шлюбної ночі, робила так само наступні десять років подружнього життя, а тепер вона пише до «Дорогої Еббі» й питає Еббі, чи це нормально.

14

Ось чому я так полюбляв ходити на групи підтримки: коли люди гадають, що ти помираєш, вони віддають тобі всю свою увагу.

Якщо цей раз може стати останнім, коли вони тебе побачать, вони справді бачать тебе. Тоді всі розмови про їхні невиплачені кредити, про пісні, які вони чули по радіо, про розкуйовджену зачіску щезають, наче дим.

Ти збираєш усю їхню увагу.

Люди слухають тебе замість чекати своєї черги заговорити.

Коли з тобою говорять, то не просто розповідають якісь байки. Під час розмови між вами щось виникає, і потім ви обоє вже не ті самі, які були до того.

Марла почала ходити на групи підтримки, коли вперше знайшла в себе пухлину.

Наступного ранку після того, як ми знайшли в неї другу пухлину, Марла прискакала на кухню, запхавши обидві ноги в одну половину колготок, і сказала:

— Диви, я русалка.

Марла сказала:

— Це не те, коли хтось сідає на унітаз задом наперед і вдає, ніби їде на мотоциклі. Тут усе сталося по- справжньому.

Перша пухлина з’явилася незадовго перед тим, як ми зустрілися з Марлою на «Лишаймося чоловіками разом», а ось тепер показалася й друга.

Марла досі жива — це все, що вам треба знати. Її життєва філософія, розповіла мені Марла, полягає в тому, що вона може померти будь-якої миті. Трагедія її життя в тому, що вона не помирає.

Коли Марла вперше намацала в себе пухлину, вона пішла до клініки, де вздовж трьох стін приймальні на пластикових стільцях сиділи згорблені, схожі на опудала матері, а безживні, наче ляльки, діти згорнулися в них на колінах або прилягли коло їхніх ніг. Очі дітям позападали, взялися темними обводами подібно до того, як беруться гниллю й псуються апельсини чи банани, а матері вичесували їм із ковтунів лупу, спричинену невтримною грибковою інфекцією. Зуби на тлі худорлявих облич здавалися такими велетенськими, що ставало зрозуміло: це лише оскіпки кісток, які вистромилися крізь твої ясна, щоб дрібнити їжу.

Ось де ти опиняєшся, якщо в тебе немає медичного страхування.

Коли ще ніхто нічого не знав достеменно, багато геїв захотіли собі дитину, а тепер діти хворі, матері помирають, а батьки вже повмирали. Сидячи посеред лікарняного нудотного запаху сечі та оцту й слухаючи, як медсестри розпитують кожну матір, як довго вона вже хвора, як багато ваги втратила і чи хтось опікуватиметься її дитиною, Марла вирішує — ні.

Якщо вона має померти, Марла не хоче про це знати.

За рогом клініки Марла зайшла до пральні, покрала з сушарок усі джинси й пішла до перекупки, яка дала їй по п’ятнадцять баксів за штуку. Після цього Марла купила собі справді якісні колготки, такі, що не розлазяться.

— Навіть якісні колготки, ті, що не розлазяться, — каже Марла, — однаково деруться.

Немає нічого непорушного. Усе нищиться.

Марла почала ходити на групи підтримки, бо легше, коли біля тебе є ще хтось, така сама підтирка людської дупи. У кожного щось не гаразд. І на якийсь час її серце мовби зупинилося.

Марла стала працювати в похоронному бюро з клієнтами, які оплачували послуги наперед. Часом якийсь здоровезний гладючий чоловік, хоча зазвичай гладюча жінка, виходив з виставкової зали з похоронною урною завбільшки з підставку під яйце, і тоді Марла, яка сиділа за робочим столом у передпокої, у своїх подертих колготках, зі своїм темним волоссям, зібраним позаду, з пухлиною в грудях, Марла, приречена на смерть, казала:

— Пані, не лестіть собі! У цю крихітну урну не влізе попіл навіть від самої вашої голови. Вертайтеся й виберіть собі щось завбільшки з кулю для боулінгу.

Марлине серце було схожим на моє обличчя. Усе лайно й непотріб цього світу відобразилися в ньому. Використана підтирка дупи, і ніхто навіть не завдасть собі клопоту віддати її на переробку.

Після відвідин клініки, поки вона ще не почала ходити на групи