Читати книгу - "Бійцівський клуб"

Ось чому Марла зателефонувала: вона мене ненавидить.

Вона ані словом не згадала про свій колагеновий ощадний фонд.

Замість цього вона питає, чи не міг би я зробити їй послугу. Цього дня Марла до обіду пролежала в ліжку. Марла харчується тим, що «Їжа на колесах»[25] привозить її сусідам, які вже померли. Вона каже, що ті сплять, і забирає їжу.

Одним словом, цього дня Марла валялася в ліжку, чекаючи на харч, який мали привезти між дванадцятою і другою. У Марли вже кілька років немає медичного страхування, тож вона вже й не оглядалась, а цього ранку їй здалося, що вона намацала в себе під пахвою пухлину й ущільнення довкола неї, які боліли, коли на них натискати. Вона не може сказати комусь, кого любить, щоб не лякати їх, іти до лікаря їй задорого — ану ж це просто якась марниця, — але їй потрібно, щоб хтось її вислухав і оглянув.

Марлині карі очі — немов дві істоти, їхній колір такий, наче їх розжарили в печі й опустили в холодну воду. Це називається чи то вулканізація, чи то гальванізація, чи то загартовування.

Марла каже, що пробачить мені те, що сталося з колагеном, якщо я допоможу їй.

Я міркую, що вона не зателефонувала Тайлерові, бо не хоче його лякати. Що ж до мене, то їй байдуже, і я їй винен.

Ми підіймаємося нагору, до її номера, а Марла тим часом розповідає мені, що в природі не зустрінеш старих тварин, бо щойно тварина доходить віку, вона помирає. Щойно вона заслабла чи стала повільнішою, хтось сильніший убиває її. Тварини не мають старіти.

Марла лягає на ліжко, розв’язує пасок купального халата й каже, що наша культура надала смерті значення чогось поганого. Старі тварини мали б бути протиприродним винятком.

Химерою.

Марлу проймає холодний піт, а я тим часом розповідаю їй, як у мене, коли я вчився в коледжі, була бородавка. На пенісі, тільки я кажу «на члені». Я пішов до медичного інституту, щоб цього позбутися. Бородавки себто. Згодом, багато років по тому, я розповів батькові, а він посміявся з мене й назвав дурнем, мовляв, такі бородавки — це ж краще за ребристий презерватив. Жінкам вони подобаються, і Господь зробив мені послугу.

Я опускаюся навколішки перед Марлиним ліжком, ще холодними знадвору руками помалу-помалу торкаюся її холодної шкіри, дюйм за дюймом перебираю її тіло пальцями, а Марла каже мені, що ті бородавки, Богом дані ребристі презервативи, призводять до раку шийки матки в жінок.

Отож я сиджу на паперовій підстилці в оглядовій медінституту, а студент-медик бризкає з балона рідким азотом мені на член, тим часом як іще вісім студентів спостерігають за цим. Ось де ти опиняєшся, якщо в тебе нема медичного страхування. Тільки вони не кажуть «член», вони кажуть «пеніс», але хоч як ти його назви, а коли побризкати на нього рідким азотом, то однаково що спалити лугом, — пектиме так само сильно.

Марла сміється, доки не помічає, що мої пальці зупинилися, так ніби я щось намацав.

Марла затамовує дихання, живіт її напружується і стає тугим, мов шкіра на барабані, а серце калатає, наче кулак, що гупає зсередини цього барабана. Але ні, пальці мої зупинилися через мою розповідь. Я зупинився, тому що на мить ані мене, ані Марли не було в цій кімнаті. Ми були в медінституті, багато років тому. Я сидів на паперовій підстилці, і мій член, оббризканий рідким азотом, палав вогнем. Аж тут один зі студентів подивився на мою босу ногу і стрімголов кинувся з оглядової. Він повернувся, ведучи за собою трьох справжніх лікарів. Лікарі відштовхнули вбік студента з балоном рідкого азоту.

Один справжній лікар схопив мою босу праву стопу й, підійнявши, сунув її в обличчя іншим справжнім лікарям. Усі троє розглядали стопу з усіх боків, тицяли в неї пальцями й фотографували «полароїдом», так ніби решти людини, напівголої, з майже відмороженим Божим даром, не існувало. Лише сама нога, щоб побачити яку з’юрмилася решта студентів-медиків.

— Як давно, — запитав лікар, — у тебе на нозі ця червона пляма?

Лікар мав на увазі мою родимку. На моїй правій нозі є родимка, що, як жартує мій батько, схожа на темно-червону Австралію з маленькою Новою Зеландією поруч. Це я й розповів їм, і всі заспокоїлися. Мій член помалу відтавав. В оглядовій нікого не лишилося, окрім студента з азотом, а краще пішов би й він. Студент був такий розчарований, що ні разу не глянув мені у вічі, коли, схопивши мій член за голівку, потягнув до себе. Балон порснув крихітним струменем на те, що лишилося від бородавки. Відчуття, ніби заплющуєш очі й уявляєш, що твій член сотню миль завдовжки, а біль на його кінці все одно не стихає.

Марла дивиться на мою руку й на шрам від Тайлерового поцілунку.

Я сказав студентові, що, мабуть, їм тут не часто трапляються родимки.

Не в тому річ. Усі подумали, розповів студент, що то не родимка, а рак.

З’явився новий різновид раку, який уражає молодь. Людина прокидається з червоною плямою на стопі чи на кісточці.

Пляма не зникає, а росте й росте, доки не вкриває тебе повністю, і тоді ти помираєш.

Студент розповів, що лікарі й усі решта так сполошилися, бо думали, що в мене цей новий рак. Поки що його підчепило небагато людей, але він швидко поширюється.

Це було багато-багато років тому.

Із раком завжди так, кажу я Марлі. Помилки будуть траплятись, і, можливо, найголовніше тут — не забути про решту своєї істоти, якщо з її невеличкою частинкою може статися щось погане.

Марла мовить:

— Може.

Студент із азотом скінчив і сказав мені, що бородавка відпаде за кілька днів. Поряд із моїм голим задом на липкому папері лежала вже нікому не потрібна полароїдна світлина моєї ноги. Я спитався, чи можна мені її забрати.

Ця світлина досі висить у мене в кімнаті, в рамці, в кутку дзеркала. Щоранку, збираючись на роботу, я зачісуюся перед дзеркалом і згадую, як одного разу протягом десяти хвилин у мене був рак, ба гірше, ніж рак.

Я розповідаю Марлі, що цього року на День Подяки я вперше не пішов із дідусем