Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лицар з Кульчиць 📚 - Українською

Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лицар з Кульчиць" автора Ярослав Іванович Ярош. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 55
Перейти на сторінку:
вози?

Кульчицький вигадував на ходу:

– Якраз шукаємо їх. Ми ходили по табору й збирали замовлення, бо не штука нарвати винограду й тримати в таку спеку. Хочемо, аби шановні аги куштували свіжий виноград, щоби насолодилися його запахом та соком.

– То де ваш товар, кажеш? – не відступав ага.

– Маємо зустрітися після обіду десь по дорозі до Калєнберга.

– Там уже крутяться неподалік невірні.

– Знаю, та вони не посміють напасти. Ховаються по норах, страхаються навіть тіні меча пророка Мухамеда.

Ага розправив бороду:

– Розкажи про Бєлград. Сам я із Анталії, і у тих краях не бував ніколи. Що ви там робите, як молитеся, що у вас цікавого?

Юрко зрозумів, що цей турок хоче затримати їх на довший час, неспокійно стало на душі козака. Та він не міг виказати свого хвилювання, хоча й відчував, що цей ага не довіряє йому. Юрій набрався терпіння і став поволі розповідати, ніби і справді нікуди не поспішає.

– Ми, як і всі правовірні, молимося п’ять разів на добу: зранку Фаджр, в обід Зухр, потім Аср, Магріб і нічна молитва Іша. Раз на рік ми здійснюємо хадж і твердо тримаємося посту у місяць Рамадан.

Далі Юрій почав розповідати азі про свою домівку у Бєлграді. Це місто знав добре, бо бував там частенько, а ще Михайлович багато розповідав. Так і зав’язалася розмова: турок був цікавий, багато випитував. Юрій розказував йому різні бувальщини, дещо вигадував. Ага залишився задоволений розмовою.

– Зараз помолимося, а після обіду до мене зайдуть інші аги. Будемо гоститися. Будьте і ви моїми гістьми.

– Із великою радістю, шановний. Тільки я боюся, аби слуги мої не порозбігалися без мене.

Турок насупився.

– Не посміють. А то велю їх половити й повідрубувати голови. Увечері дам вам коней і супровід.

Цього тільки бракувало. Юрій стиснув кулаки, але що тут робити.

Разом з іншими агами вони гостилися в наметі, співали пісень. Це більше стосувалося Кульчицького, бо Михайловичу, як слузі, негоже було вступати в розмови із вельможами. Він був тут тільки для того, аби прислуговувати своєму пану. Юрій же не замовкав, розповідаючи туркам цікаві небилиці, і ті лише під вечір відпустили його, на щастя забувши про обіцяний супровід.

– Тепер треба бігти щодуху, – шепнув Кульчицький, вийшовши із шатра, і вони швидким кроком попрямували у напрямку Відня. Яничари кілька разів намагалися зупинити їх, однак Кульчицький зразу ж прикривався ім’ям свого нового товариша аги, і до нього більше ніяких питань не було. Уже за темряви вони вискочили з табору і забігли в зарості Віденського лісу.

Розділ Х

Сонце втомлено сідало на заході, було мутно-червоне. Навкруги пахло денною спекою, пилюка забивала очі, рот та ніс. Тіні від дерев Віденського лісу ставали довшими і все химернішими. Від Дунаю тягло вологою.

Стежина перестрибувала горби, а іноді хитро їх оминала. Із настанням вечора ожило лісове птаство, давалося чути все голосніше й милозвучніше. Сонце сіло, і запанувала ніч. І ліс, і пагорби, і Дунай затулили повіки, аби відпочити після важкого дня. Не спали тільки розвідники, а все далі й далі крокували лісовою стежиною, їм навіть не думалося про відпочинок.

Вони пробивалися крізь чагарники та зарості дикого винограду, йдучи цілу ніч. Сміливці вже повністю минули турецькі позиції і тепер тільки сторожко озиралися, аби не наскочити на роз’їзд ворожої кінноти – спагіїв, що крутилися околицею. Відійшовши подалі, вони різко повернули вправо, до Дунаю.

– Чого ми звернули? Треба було так і далі йти у бік Кльостернойбурга, були б уже на місці, – говорив дорогою Михайлович.

– Не знати, чи є там наші вояки. Ніч літня коротка, скоро закінчиться. На ранок дійдемо до Дунаю, там когось здибаємо.

– Якщо не загубимося у цих хащах…

– Не бійся, пане Юрку, козак не голка – не загубиться.

Вони пройшли якийсь час мовчки, тоді Михайлович мовив:

– Там, у таборі, я думав, що нас той ага вже не відпустить.

– Головне, що нагодував. Хліб їхній та м’ясо якраз впору прийшлося. Казав тобі – ходімо зі мною: сидів би зараз у Відні та гриз сухарі. А так – шашличок поїли.

– Як би ще по чарчині налив нам ага, то я його взагалі розцілував би.

– Горілки не можна. Не забувай, козаче, що ми у поході.

Говорили притишено – обережність потрібна була у всьому. Ішли нічними хащами без перепочинку, зупинялися лише, аби визначити подальший маршрут. У нічному небі літали кажани, а десь разів зо три, гукаючи у нічній тиші, над самими головами пролітала сова. Старі дерева дивилися їм вслід, у спину, своїми дуплами-очима, шуміли гіллям у верховітті, намагаючись сполохати двох незваних гостей.

Якби ж то ці дерева знали, що два герої пустилися у таку небезпечну мандрівку не з власної волі, що вони йдуть рятувати їхню столицю…

Кульчицький посміхнувся про себе. Йому здалося, що дерева й справді стали розступатися зі стежки, а їхні гілки розсувалися, аби не заступати подорожнім місячного світла. Десь неподалік пробігла сарна, вітаючись із ними й даючи знак, що вони на добрій дорозі. Маленький їжак поспіхом збіг зі стежки, аби подорожні не наступили на нього й не поранили собі ноги.

У Юрія страх поволі відійшов. Тут він чувся вже у безпеці, відчував, що до союзників рукою дістати. Йому й раніше доводилося багато пережити, не одну таку пригоду перейшов бравий козак, однак зараз усе інакше. Зараз він відповідає не тільки за себе, а за ціле місто, за свою жінку та дитину.

– Де ти навчився так багато турецьких пісень? – спитав Михайлович. – Я також немало прожив поміж турками, та до пісень мені їхніх було байдуже.

Юрій відповів:

– Пісня – це душа народу. Якщо вивчиш багато турецьких пісень, то й думати навчишся, як турок, зрозумієш його.

– Щось я до того не чув, пане Юрку, аби ти колись співав.

– Не маю доброго голосу. А от товариш був у мене колись – Миколай Бакалець, то він співав гарно.

Михайлович поспішив заперечити:

– Якби капельмейстер із нашого собору чув, як ти, пане Юрку, співав у аги, то відразу записав би до свого церковного хору.

– Зі страху ще не так заспіваєш…

Вони якусь хвилю йшли мовчки, аж поки знову мовчанку порушив серб:

– А що сталося із тим твоїм товаришем, з тим Миколаєм?

– Чого питаєш?

– Бо я від тебе чув уже не раз це ім’я, ти вже його згадував.

– Загинув він.

Тільки починало світати, як двоє розвідників вибралися із заростей на берег Дунаю. Кульчицький уважно роздивився навкруги:

1 ... 23 24 25 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицар з Кульчиць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лицар з Кульчиць"