Читати книгу - "Понаїхали"

Вони не просто крили дахи, вони їх будували. Баррi дiставав з кишенi блокнот iз кресленнями, з записаними простим олiвцем пiдрахунками: синуси, косинуси.

— Як ти цього навчився?

— Та як? Ходив у carpenter's school. Подумав, що зайва професiя не завадить.

Баррi, пiдрахував Юра, працював шiсть днiв на тиждень, у середньому з сьомої тридцять ранку до восьмої тридцять вечора. При цьому Юра, який працював лише вечорами, ледве встигав за старшим на двадцять рокiв Баррi. Невдовзi Юра знав англiйською десятки слiв, якi нiколи не знав рiдною мовою. Вiн уже й ранiше думав про shingles або sheetrock, не перекладаючи, а тепер подавав Баррi пилу seesaw чи пилу square saw, добре розрiзняючи їх функцiї, але уявлення не маючи, як вони називаються по-нашому. Pliers, pop my line, tar paper, two two by fours. Юра приносив дошки, примiряв вiдрiзи, брав iнструмент, рiзав руберойд, захекувався, пiтнiв i думав, що якось Баррi не вписується в його уявлення про лiнивих негрiв.

— Баррi, навiщо тобi стiльки роботи?

Баррi дзвiнко засмiявся:

— А ти не знаєш? Все, що робить чоловiк, вiн робить заради шматка пизди. For a piece of pussy.

Юрi стало сумно.

Баррi класний, але робота тiльки по двi-три години вечорами й субота. Десять баксiв на годину. Грошей ледь вистачало на себе. Вранцi пiд Lowe's Юру не наймали, розбираючи латиноамериканцiв-професiоналiв. I вiн просиджував по пiвдня в кафе «Флора», грав у шахи з Алi, читав книжки з Iron Rail. Вислуховував вiд Жоана про маленькi жiночi руки, поряд з якими член виглядає бiльшим.

По телефону Юра скаржився Олi, що з роботою туго й вiн уже сумнiвається, чи хоч на квиток назад заробить.

— А ти наших шукав?

— Ну до чого тут нашi? Ну хто менi нашi? Навiть якщо вони тут є — це ж якiсь уркагани спрацьованi. Я не такий, як вони!

Вiн згадував знайомого, який поїхав у Париж i працює там програмiстом. Згадував однокласника, який замолоду виїхав i працює генетиком. Що я тут роблю, Олю? Не можу знайти роботу на будовi? Чого я взагалi поїхав на будови? Чому я не працюю програмiстом, офiцiйно, я ж людина з вищою освiтою. Я мiг би доучитись, перевчитись. Я ж не роботяга якийсь. Як я став заробiтчанином? Чому я серед латиноамериканцiв i чорних? Я ж не такий, як вони. Ну, знайду я наших — жити з ними у вагончиках чи знiмати одну хату на десятьох? Я не такий, як вони.

12

— Сергiй останнiм часом ще гiрший став.

— Що там?

— А-а-а, — Оля махнула рукою, хоча Юра не мiг цього бачити.

Не розповiси ж, як Сергiй прямо каже, що ненавидить батька. За що? Виявляється, за те, що батько поїхав. «Ти ж його й доти ненавидiв!», — якось крикнула вона Сергiєвi. — «Радiв, що батько поїде». Й одразу пожалкувала про це. Сергiй закрився в собi.

— Ненавидить мене? — сам запитав Юра.

— У них там зустрiч випускникiв. Бiльшiсть студенти, вiн не хоче йти.

— Хай не йде.

— Та навпаки. Я переконала. Вiн не хотiв на ресторан здавати.

— Чого?

Оля зiтхнула:

— Не хоче з твоїх брати.

— Скiльки там.

— Сто доларiв з кожного.

— Скiльки?!

— Я сказала йому, це мої батьки дали.

— Супер.

— Юр...

— Сто баксiв? Я вкалую, а вони по ресторанах.

— Всi вирiшили.

— Це де таке?

— Що де?

— Де в Бiлому Саду можна здати по сто баксiв за людину? Ну, щоб я знав, як повернуся.

— «Фараон».

— Отой в цеху «Бiлосадмаша»? Круто. Найдорожчий в мiстi.

— Юр...

— Нє, я все розумiю. Я все розумiю. Менi один знайомий вже розповiдав.

— Юр, заспокойся.

— Та чо там.

— Ти вертайся, Юр. Я бачу, як тобi там.

— Я, блiн, на квиток назад заробити не можу, а вони там по «Фараонах».

— Юра! Вiн, до речi, таки в Москву пiдробити їде.

— З якого?

— Власне, хоче собi на щось там заробити. Сам.

— Ой, який молодець. Ну це ж треба.

— Юра.

— Що Юра, що Юра?

— Я казала, треба було, щоб я їхала.

— Бо я у тебе непристосований, да? Супер. Просто супер.

— Юр... Я таки поїду.

— Ще цього бракувало.

— Я ж бачу, як тобi. А менi вже мiсце знайшли.

— О-о-о! Ще одна новина? Ну-ну, Оль, ну-ну?

— Юр... Будь ласка.

Юра вдихнув. Видихнув. Глибоко вдихнув. Повiльно видихнув.

— Кажи.

— Поїду слiдом за своїми, в Iталiю. Машка менi вже мiсце знайшла. Здається, десь у районi Болоньї. Я ж бачу, що тобi не пiшло, я ж тебе не звинувачую. Юр. Чуєш?

Юра мукнув у трубку.

— Я тебе не звинувачую, Юр. Чуєш? Ну, не пiшло. А менi наперед знайшли постiйне мiсце. Чекають у жовтнi.

— I що там?

— За двома бабусями доглядати.

— А вiза?

Оля зiтхнула:

— Турагенство, Машка купила менi тур у Венецiю. З твоїх.

— Уже купила?

— Юра...

— Офiгєть. То ти не радишся. Ти — повiдомляєш!

— Юр. Там якраз акцiя була, треба було зразу...

— Зрозумiло.

— Ну а що робити, Юр? Борги ростуть. Дiтей поступати. Ти не присилаєш.

— Ага. Он значить як.

— Я не звинувачую... Послухай!

— Нi-нi, я все розумiю. Я все прекрасно розумiю. Просто чудово.

— Юр.

— Так. Щоб я не наговорив, давай я завтра подзвоню. А краще через тиждень. Па.

— Юр. Не клади трубку. Юра! Юра. Будь ласка.

Коли Сергiй пiдсiв у вагон забацаного поїзда на Москву, заробiтчани з Захiдної були вже розiгрiтi. В нiс ударив штин пiвсотнi пар чоловiчих нiг. На цiлий вагон було, може, три або чотири жiнки. З них одна провiдниця.

У Сергiя було верхнє бiчне: а треба було брати квиток за пiвтора мiсяцi заздалегiдь, поки цi бруднi заробiтчани не розхапали. Уфф, правду у нас кажуть. Вони там на Захiднiй жадiбнi, вiчно їздять туди, де краще. Тiльки з жадiбностi можна дорослим до такого себе доводити. Брудний вагон, штин. Вдома, в чистотi та при жiнках, не сидиться їм. Добре, що я не такий, як вони всi. Я тимчасово. Поїду на три мiсяцi, гляну на Первопрестольну, пiдроблю, i назад. Довелося