Читати книгу - "Гора між нами"

Розділ одинадцятий

Тільки уяви-но, диктофон ніяк не хотів умикатися — лише блимав вогниками. Я натискав на усі кнопки, які він тільки має, потім поворушив батарейки — анічогісінько. Майнула думка, що то була наша остання розмова. Потім я здогадався на кілька хвилин засунути його під сорочку, і він відігрівся.

Якби він зламався… навіть не знаю, що б я відчував. У американському футболі таке називають «командна атака», а в бігунів — «удар об стіну».

Пам’ятаю, як я потелефонував тренерові в коледж, який обрав, та попросив поглянути на твої результати й показники. Та він одразу все зрозумів.

— Моє слово матиме вплив на твоє рішення щодо вступу в наш коледж?

— Могло б… могло б мати, так.

Почувся шурхіт якихось паперів.

— Тільки уяви-но! У мене тут випадково відшукалася ще одна стипендія.

Ось так просто все вирішилося.

Навчання в коледжі точно було найкращою частиною мого життя. Нарешті з нього зник батько, і ми нарешті могли бути самі собою. Ми росли разом. Сміялися разом. Ти нарешті знайшла свій ритм і вийшла на той рівень, про який я тобі колись казав. А я — я просто радів за тебе.

Минав наш останній рік у коледжі. Далі — медичний університет. Моя кар’єра бігуна поступово завершувалася. Медалі висіли на всіх стінах та валялися в усіх шухлядах. За час навчання в коледжі батько жодного разу не прийшов на змагання. Узагалі я став сприймати біг інакше. Тепер це була не моя пристрасть, а наша з тобою. І мені це подобалося набагато більше.

Ти була мені найкращим у світі партнером. Окрім того, ми відкрили для себе Скелясті гори — ще одна наша спільна пристрасть.

Якось я помітив, що ти вже кілька днів дивно поводишся. Я поклав це на карб навчання, іспитів абощо. Я не знав, що ти тоді думала про наше майбутнє. Люба, я ніколи не міг читати твої думки. І зараз не можу.

На весняні канікули ми приїхали додому — твої батьки були раді знов бачити тебе вдома. Мій батько тоді переїхав у Коннектикут, щоб відкрити там іще одну компанію, а будинок у Флориді продавати не став, щоб залишити своє громадянство в цьому штаті, так що я жив у тому будинку сам.

Сідало сонце, ми щойно повернулися з пробіжки. Посилювався вечірній бриз. У тебе по руках котилися крапельки поту. Одна велика краплина кумедно звисала з лівого вуха. Ти роззулася та сіла на пісок, і на твої ноги накочувалися хвилі. Зрештою, ти обернулася до мене, і я побачив насумрений лоб і жилку, що нервово пульсувала над скронею.

— Що з тобою таке? — кинула ти мені.

— Е-е-е… а хіба зі мною щось не так?

— Не так.

— Люба, я не…

Ти відвернулася, сперлася ліктями на коліна та тріпнула головою.

— Господи, що ж мені робити? — у розпуці кинула ти.

Я спробував сісти поруч, але ти відштовхнула мене.

— Про що ти?

Ти розплакалася.

— Про нас, — знову стусан у груди. — Про тебе і про мене.

— Ну, з нами наче все добре. Я ж нікуди не йду, чого ти?

— Ось у тому і річ! Ти дурний, як сто свиней!

— Рейчел… правда, я не розумію.

У тебе струменіли щоками сльози. Ти схопилася на ноги та зробила крок назад.

— Я хочу заміж. Я хочу одружитися з тобою. Хочу, щоб ти був мій. Назавжди.

— Ну, я теж. Я теж хочу, щоб ти була зі мною.

— То попроси! — Ти згорнула руки на грудях.

Ось тут до мене нарешті дійшло.

— То в цьому вся справа?

Ти не дивилася на мене й витирала сльози.

— Кохана, — ставши навколішки, я взяв тебе за руку. Вода піднялася та промочила мені ноги.

Ти нарешті всміхнулася. Крихітні рибки защипали твої пальці, і ти розсміялася. Я спробував щось сказати, але в горлі стояв клубок.

— Рейчел Гант, — я ледь подолав сльози.

Ти сміялася.

— Рейчел, мені боляче, коли тебе немає поруч. Мені так болить серце, що я і не знав, що воно може аж так боліти. Я не знаю, яким я буду лікарем, яким чоловіком. У мене не виходить казати тобі те, що ти хотіла б почути. Та я кохаю тебе. Кохаю всім своїм серцем. Це ти не даєш мені розвалитися на шматки. І я хочу провести життя з тобою. Виходь за мене заміж? Будь ласка…

Ти охопила мене руками та повалила на пісок. Ми до рубця змокли у воді й піні, і ти поцілувала мене, киваючи з-під піску, води, сліз та сміху.

Приємно згадувати той день…