Читати книгу - "Я його Ляля, Маїра Цибуліна"

Я подзвонила Карлу і повідомила його, що не проти спробувати попрацювати моделлю в "Super Star". Карл відразу ж погодився зі мною зустрітися і за мною заїхати. Або в їхньому магазині йдуть так погано справи, що вони навіть готові МЕНЕ прийняти, або я все своє життя помилялася, вважаючи себе потворою. Ось такі думки мучили мене, поки я його чекала.

У Карла був новенький синій мерседес. Ми приїхали в магазин. Він був дивовижний, як зовні, так і всередині. Все в ньому було на вищому рівні: вітрини, підлоги, стіни, стільці, диванчики ... Щоб клієнт купив усе, що йому впихають, потрібно бути якомога привітнішими і хвалити клієнта зі всіх боків. І догоджати у всьому.

- На вигляд магазин здається таким маленьким, - сказала я, - що я б навіть не подумала, що тут стільки коридорів.

- Так, у нас ще й другий поверх є. Ось ми і прийшли.

Ми зупинилися перед дверима, на якій висіла табличка з написом "директор". Карл постукав і відчинив двері.                                                          

- Заходь, Карл, - почувся звідти чоловічий владний голос.

Ми увійшли.

- Що там у тебе? - запитав директор, навіть не удостоївши нас своїм поглядом. - Кажи швидше. У мене маса невідкладних справ.

За столом сидів чоловік сорока п'яти років, лисуватий, товстенький, в костюмі від Діор, звичайно, і черевиках того ж бренду, які коштують купу грошей.

Одного разу я купила таке ж взуття в елітному магазині того ж Діора. І віддала пару кругленьку суму тоді, між іншим. Прихопивши покупку, я пішла до Марусенків, посміхаючись від думки, як зрадіє Сергій Петрович такому подарунку. Батько Мусі дійсно зрадів, при цьому додавши:

- Так вони коштують не менше моїх десяти зарплат! Я вгадав, Лялюсику?

- Сергію Петровичу, це некрасиво питати про вартість подарунка, - відповіла я.

- Так, татку, Ляля права, - втрутилася Муся. - І до того ж це дуже своєчасний подарунок. Твої черевики вже світяться через дірки. Над тобою вже всі твої колеги сміються за твоєю спиною.

- Так, Мусінька, ти права, - погодився полковник з дочкою. - Уявляю, як здивуються мої колеги, побачивши полковника Марусенка в черевиках за триста доларів, не менше, якщо не більше.

- Таточку, не треба так казати! Я знаю, до чого ти ведеш. Боїшся, що тебе будуть підозрювати в хабарах.

- Так, - відповів полковник.

- А ти не бійся, татку. Всі ж знають, що полковник Марусенко не узяв у своєму житті жодної зайвої копійки, не рахуючи зарплати, звичайно. А то, що у тебе зарплата копійчана - так це чистісінька правда!                                                     

- Муся права, Сергію Петровичу, - додала я. - Ви кристально-чистий поліціянт.

- Маячня це все! Нісенітниці! - розсердився він. - Що ви намагаєтеся мені доказати своїми словами? Не буває чесного копа в черевиках, як десять його зарплат!

На цьому наша розмова була закінчена. На наступний день мені довелося повернути черевики в магазин, збрехавши, що я не встигла їх подарувати через раптову смерть іменинника. Але консультантка в магазині спритно додала:

- Ой, ви помиляєтеся, дівчино? Вони якраз би ідеально вписалися в ситуацію.

- Це як? - здивувалася я.

- Наші черевики красиво виглядають на ногах у небіжчиків.                                                       

- Та невже? - ще більше здивувалася я. - Ніколи не подумала б.                                                    

- І ідеально підходять за кольором з труною, - мило цвірінькала консультантка, намагаючись всунути мені ці черевики назад.

Я на секунду уявила собі обличчя рідних, які отримали б настільки своєчасний подарунок до похорону. Вони таку людину запхали б в домовину замість небіжчика! Тільки, напевно, покійний би радів, сидячи десь на хмаринці і спостерігаючи за власними похоронами. Ще б не радуватися! Він би мені ще спасибі сказав за такий подарунок. "При житті не носив таких черевиків, - сказав би він, витираючи сльозу з обличчя, - то хоч полежу в таких в труні!"

Я страшно розлютилася на цю консультантку, але вигляду не подала. На що тільки ще здатна була ця дівчина аби втюхати мені товар?! Вона була майстром своєї справи! Цього у неї не віднімеш.

- Розумієте, мені шкода витрачати таку суму грошей на черевики, які скоро вирушать в землю годувати хробаків, - скумекала швидко я. - І до того ж якось некрасиво, щоб туфлі на ногах у небіжчика були дорожчими за сам гріб.

Мій останній аргумент її переконав, тому що у неї більше не було  мені чим перечити, і я отримала назад свої тисячу доларів. Того ж дня я принесла полковнику замість черевиків від Діора звичайнісінькі туфлі з ринку.