Читати книгу - "Львів. Кава. Любов"

Вибігаю з будинку в літній львівський вечір. Він такий паркий і тривожний… «Добре, що у мене в сумочці парасолька. Буде дощ!» Проходжу повз Палац мистецтв. Стіни… Стенди… Бігборди… З них на світ божий гордо та велично дивиться твоя Муза. Тільки на мить зупиняюсь перед величезним плакатом. Вдивляюсь в очі жінки. Ніжний літній вітерець розкуйовджує моє тепер руде волосся, і воно стає, мов крило птаха. Майже як на картині. Але я тепер навчилася літати. Я це знаю, бо моє життя – це не Ти. Небо ще більше пахне дощем, вітер – вечором. Впевнено шепочуть губи:

– Я виграла не тільки битву. Я виграла війну, Голіафе!

Грім гучним бубоном гримає в замкнені ворота неба. І небо не витримує ударів, розчиняє браму, випускаючи на волю баских коней-блискавок. Перша крапля дощу скорботно й зі смутком падає на плакат, котиться щокою Музи. Друга, третя, п’ята…

Муза плаче…

Леся Олендій

Італійський нащадок

Із потеплінням на розі площі Ринок, отам, де майже через століття знову запрацювала ресторація пана Едзя – її відновив його правнук із Австралії, поблизу фонтану з Адонісом, увагу перехожих привертає суперсучасний художник. Навколо нього згуртувалося коло роззівак. Він струшує в руках фарби-спрей і бризкає на папір, прудко змінюючи кольори. Потім кольорову абстракцію легенько розмазує долонями. Знову бере пляшечки-спрей, далі промокає кольоровою газетною вирізкою. Після чергового збризкування підправляє невеликою губкою. І знову в його руках змінюються різнокольорові пляшечки. Все повторюється по колу, і врешті вимальовується морський краєвид. А навколо вже розкладені малюнки з іншими природніми і міськими пейзажами, звірами. Мода на створювання картин фарбами-спрей добігла й до Львова.

Вони на десять хвилин злилися з натовпом, спостерігаючи за вправністю модерного митця: Роксоляна такі дива бачила вперше, а Софія терпляче їй товаришила. Повз чорну ринкову кам’яницю, супроводжуваний вереском застільників-туристів, проїхав столик на колесах.

– Однак… – усміхнулася услід Софія. – Туристичне місто дарує мешканцям і гостям розваги як ексклюзивного характеру, так і запозичені, зплагіачені у кмітливіших європейських друзів і підтасовані під характер рідного… іноді удосконалені.

Подруги відволіклися від споглядання створення модерних картин.

– Львів запозичив, безперечно, туристичний трамвайчик. – Роксоляна махнула рукою в бік фонтану Діани – відправного місця міських туристичних трамваїв. – А що запозичив і удосконалив?

– Не здогадуєшся?! Запозичені танці під відкритим небом міських вулиць у Львові отримали власне обличчя з сезонною пропискою – Танці на Ринку… Ходімо до мене. – У натовпі Софії вмить забракло повітря і простору, захотілося втекти від міського гамору.

Подруги винирнули з гурту, що щільним кільцем оточив художника.

– Щось таке… – розпочала Роксоляна і вмовкла, шукаючи вдале порівняння. – …не знаю… вражає. Але я от думаю, чи матиме це мистецтво довге життя.

– А графіті? Як думаєш, графіті залишить по собі слід у часі?

Роксоляна несподівано спинилася і вигукнула:

– А й правда! Це ж графіті! Графіті на папері! Ультрасучасне на старенькій площі історичного міста. Контрасти життя.

– Місто, як дитя, живе, змінюється і проявляє власний характер, – усміхнулася Софія.

Вони сиділи на її просто й затишно облаштованій кухні-вітальні з невеличкою барною стійкою і двома високими стільцями. У серці Львова. Вікна Софіїної квартири виходять на внутрішнє подвір’я, що одним боком виводить на площу Ринок, а іншим – на Театральну. Помешкання в історичному пасажі Андреоллі придбала як спадок від львів’янина, який емігрував у білокам’яну. І хоча в останні роки вона також змінила країну постійного проживання, наміру продавати квартиру не мала. Вклала в неї чимало грошей і праці задля перетворення сірих облущених стін у простір, що дихав свіжістю кольору лазурі, і заміну смердючого прогнилого паркету, що розповзався під ногами, на міцні прохолодні кахелі кольору дуба. Задля збереження давнього історичного вигляду – а Софія цього ой як прагла, – за порадою дизайнера інтер’єрів, відновила дерев’яні балки на стелі. Стіни прикрасила квітковими фотопейзажами, створивши ілюзію присутності в квартирі живої флори. Тканинно-пластикових квіткових замінників у своєму помешканні не терпіла.

Софія збила міксером молочно-полуничну масу, дочекалася Роксоляниного нетерплячого постукування нігтиками по поверхні стійки. Розлила у високі склянки рожево-пінистий коктейль. Розклала на блюдечках тістечка і присіла навпроти подруги, яка, Софія це знала напевне, налаштувалася її слухати. Примружила очі і з насолодою відкусила улюблений еклер.

– Ти обіцяла… е-е-е… літературну історію… львівського… італійського… словом… – наполегливо стукнувши нігтиком по стійці, нетерпляче зауважила Роксоляна, коли Софія доїла тістечко.

– Не тільки обіцяла, а й розкажу… бо Львів – то є наше місто, – кивнула Софія.

Так добре…

Запаморочливо спокусливий перелік смаків ароматного гарячого вина у карті львівського закладу розсіював увагу. І збивав із пантелику так само, як несподіване звучання арії Фантома з мюзиклу «Привид опери» посеред метушні по-осінньому меланхолійно замріяної італійської Пізи. Вона навіть не знає, що її тоді більше збентежило – оперний спів серед гамірної вулиці чи музична тональність вибраного твору з життєвими хвилюваннями, що шматували серце співака. Той спогад про відвідини італійського міста зі століттями падаючою вежею пульсуватиме хвилями емоцій у Софіїному серці завжди. Вбого вбраний молодик, який співав для перехожих під відкритим небом Італії, голосом, за звучання якого в стінах оперних театрів світу міг би отримувати високі гонорари, розворушив її прагматично налаштовані на сприйняття історико-архітектурних красот мізки. Його спів рвався з нутра не благанням кинути кілька центів у тарелю, грошової тарелі біля нього не було. Оперний спів посеред вулиці як намагання привернути увагу до лише йому одному відомих речей… Софія зупинилася і вислухала арію до кінця.

Щиро зааплодувала й підтримала вигуком «Bravo!». За її спиною почулися оплески і хриплувате чоловіче «Bravo!». Співак засоромився і зашарівся, вона підбадьорила його усмішкою.

Високий чорнявий італієць виник збоку і прохрипів несподіваним запитанням:

– Здогадуюся, що сакральну музику ви любите не менше, ніж оперний спів. Чи знаєте, що зараз у Пізі проходить фестиваль сакральної музики?

Заскочена Софія мить мовчала, роздивляючись незнайомця. Їхні погляди зустрілися, і вона, відчувши до нього довіру, відповіла:

– Я обожнюю храмові співи, а ще більше – звучання органу. А…?

– …сьогодні концерт у головному соборі міста.

– Хотіла б на ньому побувати. На нього ще можна придбати квиток? Ви мені покажете, де продають квитки на концерт? – поцікавилася стурбовано. – Ну ж бо, поспішімо, поки ще всіх не розкупили! – Вона по-справжньому захвилювалася, аніскілечки не переймаючись тим, що в незнайомця можуть бути власні інтереси.

Він усміхнувся:

– Вам не варто аж так перейматися. Ходімо!

Відпочивали у Львові «На бамбетлях». Відколи разом, у цю кав’ярню зазирали часто, і не лише через близкість до її квартири. Тут