Читати книгу - "Гра у три руки"

Зрештою, його таки пройняло.

— Пані Ірино, — змучено вимовив Дробот. — Я розумію ваше обурення. І погоджуюся, що це справді прецедент, хоча й досі сумніваюся, що у нас таке можливо. Але насамперед заспокойтесь, я вас прошу, і не говоріть дурниць. Ви хочете винести сміття з хати? Вас задовольнить, якщо історія нашої філії поповниться міліцейським протоколом, яких, упевнений, не мають інші відділки «Глобуса»? Хочете нас прославити через старе дрантя? Якщо питання старого ноута вважаєте настільки принциповим, я подарую вам новий. Це вас влаштує?

— А програмне забезпечення? — лютувала вона. — Валентине Вікторовичу, скажіть чесно, ви розумієте, що цінність пропажі у даному випадку не обумовлена вартістю старого «ящика»? Ви розумієте, що такий фахівець як я повинен мати під руками зручний інструмент? Ні, особливий, до якого звикла. Не хочу порівнювати це зі скрипкою для музиканта, але... Ви розумієте, що йдеться не про жорсткість натискання кнопок, а про його програмне забезпечення і набір робочих файлів?

— Звісно, я цього не розумію, — похитав головою Дробот. — Я лише недалекий керівник, а йдеться про складні фахові питання.

— Мене не влаштовує ситуація, коли хтось може вдиратися до мого кабінету і хазяйнувати у ньому, — крізь зуби витиснула Ірина.

— І з'ясувати ми можемо самі, — знизав плечима Дробот. — Скільки тих приміщень? Зараз усе обшукаю власноруч. Більшого менти однаково не зроблять. Хоч, якщо уявити, що ноут справді потягли, то ви ж розумієте, що тут його вже нема. Ну, головою подумайте! Лише повний ідіот міг би...

Ірина рвучко повернулась і вийшла. Усередині мліло так, що заважало зосередитися.

Дробот не став влаштовувати обшуку. Зібрав усіх і попросив оглянути приміщення — кожного своє, зауваживши, що у випадку, якщо справді хтось грішний — звільненням не закінчиться.

Важкі думки придавили не на жарт. Вона зачинилась у кабінеті й намагалася дати їм раду. А якщо комп справді вкрали як зручний інструмент? Якщо знайшовсь юда, котрий, припустімо, планував перехід до іншої фірми, претендуючи на підвищення до її посади, і хапнув, розраховуючи, що згодиться для роботи. Тоді це хтось із її заступників.

Ні, фігня повна. Потрібно пов'язувати лише з вилазкою у «Корандо». Копирсаючись без дозволу в АТС клієнта, вона не була максимально обережною. Хто ж знав, що там таке діється! Підозра впала на неї, а ноут поцупили, щоби...

Щоби що?

Але й тут не зв'язувалося докупи. Ніяк. Лише той, хто не сповна розуму, міг би на її місці робити подібні справи, використовуючи комп'ютер, про який відомо всім. Це ж те саме, що йти обчищати квартиру, без рукавичок відчиняючи двері. Апарат, що пропав, при потребі можна ідентифікувати не гірше, ніж відбитки пальців. Недарма, щойно поскандаливши з генеральним, Ірина притягнула на стіл один з комп'ютерів бухгалтерії й увімкнула в мережу. Зниклий комп, як і всі інші, мав IP- та МАС-адресу. Крім цього, тільки-но потрапивши до інтернету, її ноут ідентифікувавсь автоматично, застосовуючи відповідну програму. Це не мало на меті протидію крадіжці — зовсім інше, проте тепер згодилося сповна. Тож якщо комп украв повний дурень, то вона принаймні побачить.

Саме з цієї причини їй не слід було застосовувати ноутбук для чогось «лівого», протизаконного. Будь-хто мав би розуміти. Тоді для чого його красти? Курсуючи доріжкою від стіни до стіни перед власним столом, Ірина не розуміла, що заважає їй піти додому. Всі давно розійшлись, і далі тут можна висидіти лише головний біль. Хоча голова й так неабияк скиміла.

Вуха вловили якийсь шурхіт за дверима. Навіть не шурхіт — рух. Здалося? Миттєво зробивши три кроки, вона рвучко відчинила двері. Наталка, менеджер з відділу постачання, застигла в якійсь незрозумілій позі, взявшись рукою за шторку вікна.

— Наталю, — Ірина з розгону хапнула її за руку, — скажи просто зараз, що це — ти. Я тебе розцілую, присягаюсь! І забуду назавжди, що ти вчинила таку дурість.

— І... Ірино Ігорівно... Я... як ви могли подумати таке? Я?! Я не брала! Взагалі у житті нічого чужого! Як ви могли?

— А що ти тут робиш? Чому досі не пішла? Я ж бачу — щось не так.

— Не так... — опустила очі дівчина. — Не знаю, як вчинити. Я...

Обоє опинились у кабінеті за щільно зачиненими дверима.

— Ну?

— Ірино Ігорівно, — врешті зітхнула Наталя, — не знаю, чи добре роблю... напевно, погано. Собі насамперед. Але... ви завжди прихильно до мене ставилися, розуміли і вчили. І захистили одного разу. Я... не можу мовчати. Хоча відчуваю: воно мені боком вилізе...

— Говори, прошу тебе, не бійся.

Ірина відчула, як тремтить усе тіло.

— Я... знаю, хто його взяв...

— Хто, говори!

— Шеф.

— Генеральний. Дробот.

— Звідки ти знаєш?!

— Бачила. На власні очі.

Дівчина переводила подих, відчуваючи, що наробила дурниць. Проте поїзд пішов: слів назад не забереш.

— Наталю... Наталочко, присядь от сюди і не бійсь. Я тебе не підставлю. І не говоритиму більше з ним на цю тему. Взагалі ні з ким. Слово даю. І тобі це пам'ятатиму. Не трусись. Але розкажи все до кінця. Мені потрібно розуміти, що діється.

— Я сама бачила, — твердила дівчина. — У щілину дверей.

— А навіщо ти за ним стежила? — допитувалась Ірина.

— Не стежила, — знову опустила очі Наталка. — Я... просто затрималася. Сергій казав, що на каву зайде. Коли всі порозходяться. Тож я чекала... Зрозуміла, що вже не прийде, а ще чекала.

— Сергій? — здивувалась Ірина. — Який Сергій? Лагоцький? Ну, ти даєш, подруго... Він же козел! За кілометр видно. Нащо тобі здалося таке чмо... Ну гаразд, не відволікайсь. І...

— Я знала, що він уже не прийде, настрій зіпсувавсь. А потім — рух у коридорі. Подумала, він. Далі чую — здається, ні. Я обережно глянула в щілину — мої двері не щільно пристають. А це шеф. До ваших дверей. Ключем відчинив, ноут виніс і пішов. Я навіть нічого такого не подумала тоді. Треба — то й забрав... А сьогодні... Я очі викотила... Навіщо він?

— Так, свинство заподіяти, — похитала головою Ірина. — Після того випадку на корпоративі все намагається якусь пакість зробити. А ти не переживай. І