Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

27

Минулого тижня я познайомилась із молодою австралійкою, яка вперше у своєму житті мандрує з наплічником по Європі. Я пояснювала їй, як пройти до вокзалу. Вона збиралася їхати до Словенії, просто так, подивитися. Щойно я почула про її плани, як у мене стався лютий напад заздрощів — я теж хочу до Словенії. Як я взагалі могла не поїхати нікуди за весь час, поки я тут?

Хтось може сказати, що я і так подорожую. І тужити за подорожами, коли ти вже мандруєш, це якась жадібна параноя. Це як фантазувати про секс зі своїм улюбленим кіноактором, кохаючись з іншим улюбленим кіноактором. Але те, що дівчина звернулася до мене, щоб уточнити напрямок (очевидно, їй здалося, що я місцева), свідчить про те, що я не зовсім подорожую у Римі, а живу тут. Тож тимчасово я таки можу вважати себе місцевою. Коли ми перетнулись, я саме йшла сплачувати рахунки за світло. А це не є чимось типовим зі списку завдань мандрівника. Енергія тих, хто мандрує, і тих, хто живе осіло, — це дві кардинально різних енергії. І щось у тій австралійській дівчині на шляху до Словенії надихнуло мене спакувати торбу і вирушити в дорогу.

Тому я подзвонила своїй подрузі Софі і запропонувала гайнути до Неаполя на піцу.

Негайно, буквально за пару годин, ми були вже в поїзді, а потім — раз і диво — ми на місці. Я відразу закохалась у Неаполь. Дикий, захриплий, гамірний, брудний, із яйцями наперед — Неаполь. Мурашник всередині кролячої нори з усім притаманним східним базарам екзорцизмом і присмаком новоорлеанського вуду на додачу. Така собі шалена, небезпечна, але життєрадісна божевільня. Мій друг Вейд був у Неаполі в сімдесятих, і його пограбували… у музеї. Все місто прикрашене гірляндами випраної білизни, що звисають з кожного вікна і похитуються, натягнуті через кожну вулицю. Чиїсь свіжовипрані труси і бюстгальтери тріпочуться на вітрі, як тібетські молитовні прапорці. Нема такої вулиці, на якій би черговий крутий хлопчисько у шортах і розпарованих шкарпетках не горланив до іншого пацана, який сидить десь далеко вгорі. І немає такого будинку в місті, де б не сиділа у вікні бодай одна стара згорблена пані, яка підозріло споглядає все, що відбувається під її вікнами.

Люди тут просто шаліють від того, що вони з Неаполя. І чому б їм, справді, не шаліти? Це місто подарувало світові піцу і морозиво. А неаполітанські жінки — взагалі щось особливе. Це спільнота дамочок із хрипким голосом, крикливих, щедрих, галасливих, з манерами начальника, дратівливих, всюдисущих, готових прийти тобі на допомогу «та заради Бога» (лізти тобі в дупу без мила зі своєю допомогою) — і навіщо їм усе це?

Неаполітанський акцент — це як по-дружньому дістати по шиї. Або як пройтися вулицею, де всі одночасно щось замовляють. Неаполітанці мають свій власний діалект і страшенно мінливий живий набір сленгових виразів, утім, я помічаю, що найлегше мені порозумітися італійською саме з ними. Чому так? Бо вони прагнуть, щоб ви їх зрозуміли, чорт забирай. Вони говорять голосно і виразно. І якщо ви не розумієте того, що вилітає у них із рота, то можете решту змісту добрати з їхніх жестів. Як оце зробила я, коли невиховане дівчисько показало середнього пальця і мило всміхнулося, проїжджаючи повз мене на мотоциклі свого старшого брата — без образ, леді. Маю лише сім років, але навіть для мене очевидно, що ти повна дурепа. Та це круто — не журися, з тобою майже все гаразд. І мені подобається твоє тупувате личко. Ми обидві знаємо, як би ти хотіла бути мною, але вибач — у тебе нічого не вийде. Хай там як, ось мій середній палець. Приємних тобі вражень у Неаполі. Чао!

Хоч куди ви підете, у всіх публічних місцях Італії завжди грають у футбол — хлопці, підлітки, дорослі чоловіки. Але в Неаполі самим лише футболом не обмежуються. Скажімо, нині я бачила, як діти — ватага восьмирічних хлопчаків — узяли собі ящики, в яких тримають курей, спорудили щось на зразок табуреток і стола та різалися в покер просто посеред площі з таким ентузіазмом, що в певний момент я почала переживати за життя одного з них.

Джованні і Даріо, мої близнюки зі школи спільного вивчення мови, родом із Неаполя. Я не йму віри. Не можу уявити цього сором’язливого, старанного, співчутливого Джованні хлопчиськом посеред усієї цієї — і я не кидаюсь словами на вітер — черні. Але він таки з Неаполя, поза всяким сумнівом, бо перш ніж я поїхала з Рима, назвав мені неаполітанську піцерію, яку я мала неодмінно відвідати, оскільки, як він стверджував, там готують найсмачнішу піцу в Неаполі. Мене страшенно тішить ця перспектива. Самі подумайте — якщо найкращу в Італії піцу готують в Неаполі, а італійська піца вважається найкращою у світі, отже, ця піцерія пропонує… я боюсь це навіть вимовляти, щоб не наврочити… найкращу піцу на світі? Джованні так поважно і водночас натхненно казав мені назву цього закладу, що я відчула, ніби отримала перепустку в якесь таємне товариство. Він втиснув записку мені в руку і промовив урочисто і впевнено: «Прошу тебе, сходи в цю піцерію. Замов «Маргариту» з подвійною моцарелою. Якщо ти не скуштуєш цієї піци, поки будеш в Неаполі, то збреши мені потім і скажи, що скуштувала».

Отож ми з Софі сидимо в піцерії Мікеле. Від коржів, що ми їх замовили по одному для кожної, можна знепритомніти. Ця піца так смакує, що наче у мареві я відчуваю, ніби вона відповідає мені взаємністю. У мене стосунки з цією піцою, практично любовний роман. Софі теж мало не плаче над своєю. У неї метафізична криза через піцу. Її охоплює розпач — навіщо вони печуть піци у Стокгольмі? Як ми взагалі можемо їсти в Стокгольмі?

Піцерія Мікеле невеличка — дві кімнатки й одна безперервна піч. Розташована за п’ятнадцять хвилин ходи під дощем від вокзалу. Тому не вагаючись, прямуйте просто туди. Тільки не баріться — старайтеся потрапити туди у першій половині дня, бо в них може закінчитись тісто. А це розіб’є вам серце. О 13.00 вулиця перед піцерією вщент запруджена неаполітанцями, що намагаються прорватися до середини. Вони пхаються туди так, як пхаються на рятувальний човен. Заклад не має меню. Тут узагалі тільки два види піци — звичайна і з подвійним сиром. Жодних тобі модних нью-ейджівських претензій під виглядом південнокаліфорнійських оливок чи висушених на сонці помідорів. Тісто (усвідомлення цього тривало півтрапези) схоже швидше на індійський нан, аніж на тісто для піц, які я куштувала за життя. Воно м’яке, податливе, легко жується і неймовірно тонке. Я завжди думала, що існує лише два варіанти коржів для піци — тонке й хрумке або товсте й пухке. Звідки мені було знати, що у світі існує також тонесенький і пухкий корж?! Боже святий! Тонкий, пухкий, міцний, клейкий, смачний, солонуватий піцовий рай. Згори солодкий томатний соус, що аж піниться бульбашками, а потім, коли свіжа буйволяча моцарела розтоплюється, то стає кремової консистенції. Як блискуча кінозірка на вечірці надає кожному, хто поруч, трішки