Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

— Звертаюся до президента Російської Федерації Володимира Путіна з проханням сприяти забезпеченню миру та спокою на території Автономної Республіки Крим.

Звернення слугувало лише приводом. Російські війська вже були там. Вони захопили головний аеропорт Криму та розпорошилися по всьому півострові. Путін брехав світові про бойовиків, називав їх «місцевими силами самооборони», ополченцями, які встали на захист своєї землі від «неонацистів» у Києві. Насправді ж то були спецпризначенці, і їм не довелося їхати здалеку. Багато хто базувався на півострові як частина російського Чорноморського флоту. Вони оточили усі військові бази, що їх Україна мала в Криму. Загарбники прибули з детальними розвідувальними даними про війська на цих об’єктах. Знали імена українських офіцерів, імена їхніх рідних, і де ті живуть.

— Ніхто й не уявляв, що наші сусіди, наші браття можуть прийти до наших дверей зі зброєю напоготів, — розповідав Олександр Поліщук, який тоді служив у Раді нацбезпеки, а пізніше обійняв високу посаду в уряді Зеленського. — Однак вони прийшли й сказали: «Ти залишаєшся. Ми знаємо, де твоя дружина. Знаємо, де твої діти. Можеш погратися у хороброго солдата, але тоді ми всіх їх уб’ємо». Ось що трапилося в Криму[80].

Кілька вищих українських офіцерів погодилося перейти на бік Росії. Багато інших приготувалися давати відсіч, але наказ із Києва так і не надійшов.

— Основна причина була психологічною, — казав Поліщук. — Тоді українські солдати морально не були готові стріляти по росіянах.

* * *

За лічені дні Росія захопила Крим повністю. Путінські війська взяли під контроль урядові установи та вручили ключі Аксьонову. Приблизно через тиждень його перебування в ролі нового лідера Криму я мав з Аксьоновим зустріч[81]. Він розташувався в одній з урядових будівель; вікна закривали мішки з піском, а обабіч входу стояли двоє охоронців у бойовому спорядженні, які уважно роздивилися мене крізь прорізи у балаклавах. Аксьонов був на другому поверсі, в оточенні політичних радників з Москви, які хотіли зробити його менше схожим на головоріза, а більше — на політика. Однак Аксьонов, гора м’язів у мішкуватому костюмі, погано пасував до цієї ролі. До того як піти в політику, він водився зі зграєю контрабандистів і рекетирів, серед яких був відомий під прізвиськом Гоблін. Тепер, з благословення Москви, отримав посаду прем’єр-міністра і готувався до зустрічі з Путіним у Кремлі.

— Мене обрали як кризового менеджера, — заявив Аксьонов, щойно ми сіли. — Я усвідомлюю свою історичну роль.

Коли я наполегливо повертався до того, що він захопив владу за допомогою зброї, Аксьонов щоразу давав одну й ту саму відмовку: якщо революціонерам у Києві можна, то чому не можна йому? Якщо вони використали силу для захоплення урядових будівель, то хіба погано, що його люди вчинили так само в Криму? Якщо повстання мало підтримку західних урядів, чому б йому не попросити про захист Росію? Санкції, введені проти нього та проти цілої низки інших причетних до захоплення влади в Криму, Аксьонова не хвилювали.

— На яких підставах Америка диктуватиме нам, що робити? — обурювався він. — Ми хочемо незалежності. Цього хочуть кримчани!

Наступного тижня Аксьонов зі своїми російськими поплічниками поспіхом організував референдум для перевірки цієї гіпотези. Бюлетень не пропонував варіанту «залишитися в Україні». Учасники голосування могли обрати або повну незалежність Криму, або об’єднання з Росією. Скрізь на півострові рекламні плакати обіцяли грандіозне підвищення зарплати та пенсії, якщо Крим вирішить стати територією Росії. Пропагандистські канали Кремля попереджали, що без захисту російських військ до Криму з України хлинуть банди фашистів. У такій атмосфері результати референдуму не стали несподіванкою. Офіційний підсумок був майже одностайним: 97 % голосів на користь російської анексії Криму.

Наступного дня Аксьонов з найближчими соратниками-сепаратистами поїхав у Кремль на церемонію анексії. Сотні представників російської еліти зібралися під високим склепінням Георгіївської зали послухати одну з визначальних промов путінського правління. То був (і досі є) момент виняткового тріумфу російського президента; ніколи ні до, ні після він не відчував такого обожнювання з боку свого народу. Захоплення Криму було незаконною акцією, яку засудили у всьому світі. США і Європа запровадили проти Росії економічні санкції та внесли десятки російських посадовців і олігархів до «чорного списку». Зате більшість громадян Росії раділа й святкувала захоплення земель. Воно відбулося швидко і майже без крові. Додало до населення Росії, яке вже давно скорочувалося, близько двох мільйонів людей і розширило її територію майже на площу Бельгії.

Із часів Другої світової війни жодна європейська держава не розширювала свої кордони силою. Тепер у пантеоні кремлівських правителів Путін відчув себе поруч із Петром Великим і рештою «збирачів земель», і це неабияк вплинуло на його амбіції, що стало зрозуміло того дня з промови у Георгіївській залі. Для початку Путін заявив, що гегемонії американців давно настав час кинути виклик.

— Вони повірили у власну винятковість. Вважають, їм дозволено керувати долею світу[82].

Що ж до України загалом, то він запевнив, що ніколи не визнає результатів революції.

— Головними організаторами перевороту були націоналісти, неонацисти, русофоби та антисеміти.

Зовсім скоро, попередив Путін, вони своє дістануть.

* * *

Коли розгорталася окупація Криму, Зеленський з’явився на телеекранах у зовсім несподіваному для його шанувальників амплуа. Політичні події в Україні стали надто драматичними й небезпечними для сатири. Країна була на порозі війни з Росією, і Зеленський відчував, що його голос має достатню вагу і може вплинути на ситуацію, змінити думки людей, зокрема, в Криму та на сході України. Серед мешканців тих регіонів він мав більше авторитету, ніж будь-хто з політиків, які тієї зими прийшли до влади в Києві. Люди на сході й у Криму стежили за кар’єрою Зеленського, дивилися його фільми та цінували те, що він уперто розмовляє зі сцени російською мовою. Проносивши глузливу маску нейтралітету протягом усієї революційної зими, Зеленський вирішив, що час зробити політичну заяву.

Вона вилилася у трихвилинну промову, з якою він виступив в одній з провідних інформаційних програм України; Зеленський сидів за столиком поруч із ведучою, а та мала дещо збентежений вигляд через присутність в студії новин коміка.

— А тепер людина, яка не потребує представлення, — оголосила ведуча, повертаючись до Зеленського.

Попри усмішку, він мав стурбований вигляд.

— Сьогодні без жартів[83], — вимовив до камери.

Перша частина звернення була адресована Януковичу.

— Ви більше не президент України, — сказав Зеленський російською. — Так вирішив народ нашої країни. Повірте, і на заході, і на сході, і