Читати книгу - "Залізний генерал. Уроки людяності, Людміла Лонковська"

бойовий досвід у 2014 році. Тоді він був заступником командувача сектору й побачив, що мобілізовані — це дорослі чоловіки, комусь під сорок, комусь навіть за шістдесят років, вони — вчителі, робітники, фермери. Їхні ж командири — щойно закінчили академії, це лейтенанти, яким двадцять чи двадцять один рік. Тоді ж Залужний подумав про те, що багатьом нашим командирам не вистачає навичок лідерства. На них ще впливала радянська муштра: є наказ — маєш його виконати. Але ті, хто мав його виконувати, не вчилися з ними в академіях і обмірковували — варто це робити чи ні.

Перший бойовий досвід засвідчив: українським командирам вкрай необхідно розвивати навички лідерства. Зокрема через те, що двадцятирічні лейтенанти, які щойно закінчили академії, мали командувати зрілими особистостями — вчителями, фермерами, працівниками, які були мобілізовані або прийшли добровольцями.

Про це Залужний розповідав тому самому Дену Райсу в квітні 2022 року. «Я думав, що класична підготовка, академічні знання — основа дій військових, зокрема в бою. Коли я став генералом, то задумався, чи достатньо знання статутів і тактико-технічних характеристик озброєння. І зрозумів, що ні.

У бою я познайомився з командирами без класичної військові освіти, але за якими йшли люди, яких любили підлеглі. І мій висновок у кількох словах — ці хлопці були лідерами.

Головна наша проблема — відсутність навичок лідерства. Це колосальна проблема для ЗСУ і, думаю, те саме характерно для Збройних сил Російської Федерації, з якими ми воюємо.

У військових інститутах ми готуємо командира взводу, тоді як в американській освіті — platoon leader, тобто насамперед лідера, а не командира. Ми навчали першокласного солдата, який знає зброю й техніку, усі статті статуту, морально готовий виконати наказ, фізично добре підготовлений. Але він не вміє працювати з колективом, з людьми, бо не має навичок лідерства. Те саме відбувається в академіях, де ми готуємо командирів бригади, які відриваються від землі й керуються принципом: „Я командир, виконуй мій наказ!“. Вони працюють із молодшими офіцерами за тими ж принципами, вимагаючи неухильно виконувати накази. І прірва між ними й підлеглими зростає. Те саме відбувається в університеті, де ми даємо стратегічний рівень, де ведеться підготовка генералів, — і прірва між генералом і солдатом уже аномальна. Лідерства немає.

Я хочу, щоб у нашій військовій освіті з’явилося поняття лідерства.

У 2005 році мені до рук потрапила брошура „How the army runs?“ („Як працює армія?“). Це було щось на кшталт настанови з оперативної роботи, але військової термінології там було мало. Саме там я вперше побачив поняття „управлінські принципи“. Відтоді ненавиджу словосполучення „стандарти НАТО“, його треба забути в ЗСУ. Варто було вивчати принципи управління НАТО. Їх лише дванадцять, і вони описані просто. Я у своїй службовій діяльності намагався використовувати ці дванадцять принципів, і вони дали успіх.

Один із них — кожен має виконувати своє завдання. Не можна робити ту саму роботу на кількох рівнях одночасно. Варто довіряти людям. Ініціатива має йти знизу вгору. Я цього принципу дотримувався завжди. Якщо ініціатива належить підлеглим і якщо вони є лідерами, — це однозначно успіх».

У розмові з Міллі в лютому 2023 року Валерій Залужний сказав, що за роки війни ми втратили багато гідних командирів. «Люди, які в 2014 були командирами взводів і рот, у 2022 стали командирами бригад, а деякі вже й генералами. Вони впевнено керували підлеглими, а моральний дух був надзвичайно високим.

Але влітку 2022 року багато з них, на жаль, загинули на фронті. Загинули командири батальйонів і командири рот. На початку осені ми зрозуміли, що маємо кадровий голод командирів молодшої ланки. Моральний дух почав падати. Підготувати таку кількість командирів взводів, рот і батальйонів у короткий термін майже неможливо. І вони, на превеликий жаль, продовжують гинути. Як і в Другу світову, у нашому протистоянні закон війни зберігається: починають війну кадрові військові, а закінчують вчителі, інженери, бухгалтери — ті, хто стають військовими в боях.

Найголовніше, що ми змінили культуру в Збройних Силах України. Вона вже не радянська й уже ніколи не стане радянською. Ми боремося за лідера й виховуємо лідерів, які зможуть повести в бій за собою. Час, на жаль, не на нашому боці. Більшість командирів взводів та рот і половина комбатів — це люди, які до 24 лютого мали цивільні професії. Ми з них виховуємо лідерів. І перемога буде на їхніх плечах».

Урок 3. Бути героєм, а не зіркою

Коли 28 липня 2022 року в День Української Державності весь парламент, підвівшись, плескав Валерію Залужному, генерал був спокійним і дещо зніяковілим, геть не засліпленим цим визнанням.

Часом пафосно, але щиро люди кажуть йому: ви — історична постать, ви — батько нації. На це Головнокомандувач звично відмахується й навіть сердиться.

— Я просто роблю свою роботу, — його незмінна відповідь.

I

«Український „залізний генерал“ — герой, а не зірка». Це заголовок матеріалу про Валерія Залужного, який вийшов 4 квітня 2022 року в американському виданні Politico. Ось підсумкова цитата зі статті:

«Головнокомандувач намагається уникнути будь-якого „зіркового“ статусу, але успіхи в протистоянні російським загарбникам неминуче впишуть його в українську історію як легендарну постать».

У травні 2022 року американське видання Time внесло українського Головнокомандувача до списку 100 найвпливовіших людей світу. Номінував Валерія Залужного американський колега — Марк Міллі. «Залужний проявив себе як військовий розум, якого потребувала його країна. Під його керівництвом українські Збройні Сили швидко адаптувалися до дій на полі бою проти росіян», — схарактеризував його американський чотиризірковий генерал.

У вересні 2022 року Time розмістив портрет Валерія Залужного на обкладинці, назвавши генерала «обличчям війни». На першій шпальті популярного польського видання Gazeta Wyborcza вийшло фото Залужного із заголовком «Генерал Валерій Залужний — перший отаман України». Financial Times присвятили Залужному статтю після вдалої Херсонської операції. А в грудні 2022 року британське видання The Economist відзначило його стиль керівництва як відмінний від радянських підходів.

Один із дуже відомих американських генералів у відставці почав розмову з Головнокомандувачем з розповіді про Улісса Ґранта — успішного й популярного головнокомандувача часів Громадянської війни в США (1861–1865). Якось президент Ендрю Джонсон запитав його, чи не планує він скласти йому конкуренцію на наступних виборах? Ґрант вдав тупого вояку-алкоголіка, таким чином знявши напругу. А за кілька років став президентом США. Що цікаво, як очільник держави Ґрант був не менш успішним, ніж на чолі війська. Його двічі обирали на найвищий