Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Діана

Підписуючи договір, попри повний несхвалення та застереження погляд подруги,  я розуміла, що нам доведеться обговорити те, та однаково не збиралася зупинятися на півдорозі.

Я відчувала, що Артур не до кінця відвертий зі мною, і з цим замовленням не усе так просто, та водночас була впевнена, що мені варто ризикнути.

Проводжаючи подругу до машини, я була впевнена, що вона почне лаяти мене за моє рішення, та натомість Ася мовчала. Тиша тисла на мене, мов той камінь, і врешті я не витримала, зітхнувши.

З її рота вилетіла хмаринка пари.

На вулиці був туман. Крижаний вітер кидав в обличчя бризки дрібного дощу, змушуючи перехожих кутатися в зимові куртки.

Не надто приємна погода для прогулянки чи розмови, та куди подітися?

— Кажи вже.

Губи подруги були міцно стиснуті, а руки складені на грудях. Я відчувала, що вона злиться, ледь не кипить. А тоді, коли вона вже була готова вибухнути, замість роздратування її охопила втома.

— Послухай, я знаю, ти не даси себе в образу, і ти достатньо розумна та доросла, аби самостійно приймати такі рішення, та я не довіряю цьому хлопцю. Він мені не подобається. І цей його юрист… Бачила б ти його обличчя, коли ви вийшли в іншу кімнату!

— Він нервував?

Це і справді звучало доволі дивно.

— Він поводився так, ніби той Артур збирався розкрити державну таємницю терористам! Під ним аж стілець горів, так він на ньому совався. Тож на твоєму місці я б ще раз подумала, перш ніж залишатися із цим хлопцем під одним дахом.

Я важко зітхнула, на мить заплющивши очі.

Це і справді було підозріло. Дуже. І викликало чимало питань, на які мій замовник навряд відповість.

А ще те, що він знав про мене…

Не те, щоб це було таємницею. Впевнена, після того, як мене з ганьбою вигнали з благодійного заходу “через напад на важливого гостя”, лише лінивий це не обсмоктав. Про це навіть деякі журналісти писали. Казали що я оскаженіла через відмову після невдалої спроби флірту, або через критику моїх робіт.

Звісно, правда нікого не цікавила. Людям набагато більше подобалися теорії про те, як далеко зайшла божевільна художниця у відчайдушному полюванні на київського мільярдера, ніж прийняття того, що цей покидьок ледь не згвалтував робітницю готелю і отримав лише малу частину покарання, на яке заслуговував.

Ася ніколи не питала мене, що саме сталося того вечора, а я не збиралася грузити її своїми проблемами, чи, не дай боже, втягувати у якісь брудні розбірки її та сім’ю її чоловіка. Досить з них і того, через що вона пройшла рік тому.

Хай там як, не думаю що вона знала наскільки скрутним за останній рік стало моє становище у світі митців. Наскільки відчайдушно мені була потрібна ця можливість. Цей шанс бодай ненадовго повернутися до улюбленої справи і розібратися бодай з частиною моїх боргів.

— Обіцяю, я буду обережною. І я дзвонитиму тобі декілька разів на день, як ми і домовлялися.

Ася важко зітхнула, а потім наблизилася на крок, обіймаючи мене.

— Якщо з тобою щось станеться, я цього покидька з-під землі дістану, — пробурмотіла вона, — Навіть не думай ставати героїнею кримінальних звітів, чуєш?

Я посміхнулася.

— Хіба що в якості злочинця. Не хвилюйся. Обіцяю, зі мною усе буде гаразд. Якщо кому і варто боятися, то це йому, якщо він дійсно замислив щось лихе.

Ася однаково не хотіла їхати і полишати мене, я це бачила, та їй довелося. А я… Я повернулася до будинку, добряче змерзнувши за час нашої розмови.

Артур не зачиняв двері, та я однаково постукала, перш ніж увійти. Він досі сидів на дивані у вітальні, щоправда цього разу на його колінах був ноутбук, на якому чоловік щось швидко друкував.

Помітивши мене, він відірвався від, як я підозрюю, роботи, та закрив його, відкладаючи у бік. А тоді підвівся.

— Пробачте, робота, — Артур напружено посміхнувся, — Вам потрібна допомога з речима, чи?..

Я похитала головою.

— Ні, дякую, я впораюся.

Від однієї думки про те, що хтось копирсатиметься у моїх речах, я відчувала чималий дискомфорт.

Щоправда, я відчувала його не лише через це.

— Я гадаю нам справді варто спробувати звертатися одне одного менш… формально. Якщо я все ж житиму тут.

Артур посміхнувся. Кутики його рота піднялися, а біля його очей з’явилися ледь помітні зморшки.

Мені ще ніколи так не кортіло відобразити чиїсь емоції на папері. І не лише емоції.

Його статура була ідеальною. Кожна риса його обличчя… Навіть легенька недбалість у зачісці. Усе це просилося на полотно.

Трясця…

Коли ми вже заговорили за маніяків, то це мабуть саме Артуру слід остерігатися мене, бо я вже ледь слину не пускаю, уявляючи як малюватиму його. Повітря в кімнаті буде просякнуте запахом фарби, лаку та розчиннику, пензлик в моїй руці ковзатиме по полотну, відтворюючи кольори та лінії…