Читати книгу - "Хімія для серця , Настя Коваленко"

Ранок почався з дощу. Теплого, липневого, коли повітря ще пахне ніччю, а асфальт парує так, ніби місто зітхає. Мар’яна йшла повз головний корпус, затискаючи зошит до грудей, і намагалась не слухати власне серце.

Воно билося як божевільне.

Вона ще не бачила його, але відчувала — він десь тут.

І коли ступила на вологу бруківку подвір’я, серед груп студентів, що ховались під парасольками, вона побачила його.

Назар стояв під каштаном, одягнений у темну куртку, з рюкзаком за плечима. Його погляд шукав когось — і знайшов її.

Очі зустрілись.

Мить була довгою. Усе навколо затихло — ніби лабораторія перед реакцією. А потім він усміхнувся. Так, як колись.

Вона зробила крок уперед. Він рушив назустріч.

— Привіт, — сказав він, коли відстань між ними залишалась у кілька кроків.

— Привіт… — її голос трохи тремтів.

Він простягнув руку, і вона подала свою. Але замість рук він притягнув її до себе в обійми. М’яко, але впевнено. І тоді дощ став просто дощем. А вона — просто дівчиною, яка давно цього чекала.

— Я боявся, що ти не вийдеш, — тихо сказав Назар, трохи відступаючи, щоб подивитися їй в очі.

— Я теж думала, що не вийду, — усміхнулась Мар’яна, — але Ліна сказала, що я дурна. І що мушу прийти.

— Ліна права. Ти іноді буваєш дуже впертою.

Вона знизала плечима, ховаючи очі.

— Я не знала, що сказати після... того повідомлення.

— Того? — він усміхнувся куточком губ. — Я ж просто сказав правду.

— А я не була готова її чути, — тихо відповіла вона. — Бо я завжди собі казала: ніяких стосунків.

— Я знаю, — кивнув він. — Але знаєш що? Я все одно радий, що сказав. Навіть якщо ти втечеш зараз.

— Я не втечу, — сказала вона, і їхні погляди знову зустрілись. — Я… просто ще не знаю, що з цим робити.

Назар зітхнув і тихо додав:

— А давай нічого не робити. Просто підемо погуляємо. Як раніше. Без рішень. Без тиску.

Мар’яна усміхнулась.

— Добре. Тільки купи мені каву. Інакше я передумаю.

— Я знав, що кава врятує наші стосунки, — засміявся Назар і взяв її за руку.

І вони пішли — двоє, під дощем, зі спогадами, що ще тільки

починалися знову.

Прогулянка між краплями

Кава була гарячою, міцною, з корицею — саме така, яку любила Мар’яна. Вони сиділи на лавці біля старого фонтану за корпусом. Парасоля трималась на Назаровому плечі, а Мар’яна час від часу торкалась її краєм, сміючись, що він виглядає, як серйозний охоронець дівочих локонів.

— Пам’ятаєш, як ти казала, що побудуєш нову таблицю Менделєєва? — спитав Назар.

— Не казала. Це був науковий жарт.

— Жарт, у який я повірив.

Мар’яна зітхнула і втупилась у чашку.

— Усе це — навчання, лабораторії, формули — я до цього йшла. І весь цей час казала собі, що це — головне. А ти прийшов і… усе переплутав.

Він мовчав. Чекав.

— Але я не хочу знову втекти, — продовжила вона. — Я хочу спробувати. Але на своїх умовах. Без драми. Без істерик. Просто... бути поруч.

Назар нахилився ближче.

— А я хіба просив більше?

Між ними запала тиша. Легка, затишна, як шерсть светра в дощовий день.

— Ти змінилася, — мовив він.

— Ти теж, — відповіла вона. — Але, здається, ми стали краще. Навіть якщо ще не раз посваримось.

— Тоді пообіцяй мені щось.

— Що?

— Що наступного разу, коли захочеш втекти — напишеш мені перед цим. Хоча б “Я тікаю”.

Вона розсміялась.

— Домовились.

Пізній вечір. Гуртожиток.

Ліна лежала на ліжку, гортаючи стрічку інстаграму й жуючи мармелад. Коли двері клацнули, вона миттєво підвелась.

— Ну?! — гукнула вона, поки Мар’яна знімала куртку й витирала волосся рушником.

— Ну, я ж казала, що дощу не буде, — ухилилась Мар’яна з усмішкою.

— Та не про погоду я! Розказуй! Ви говорили? Тримались за руки? Чи вже плануєте дітей?

Мар’яна пирхнула.

— Ми просто гуляли. Пили каву. Говорили. Він добрий.

— І ти йому подобаєшся. Очевидно ж, — кивнула Ліна, — я ще тоді помітила, як він на тебе дивився, коли ти проводила ті уроки.

Мар’яна сіла на ліжко, подивилась у вікно — дощ усе ще йшов. Але в грудях було спокійно.

— Знаєш, я ніколи не думала, що можу довіритись комусь так легко. Але з ним… якось не страшно.

— Бо ти його любиш, — просто сказала Ліна.

— Можливо… — відповіла Мар’яна й уперше не заперечила.

— Добре, — Ліна встала, — тепер іди в душ і приходь з чистими думками. Бо завтра новий день, а ти ще репетиторка року. І Назар, до речі, просив твого часу.

Мар’яна усміхнулась.

— Добре. Але тепер — усе по-іншому. Я не тікатиму.

І вона пішла, а на столі залишилась чашка з недопитою кавою — свідчення початку чогось нового.