Читати книгу - "Хімія для серця , Настя Коваленко"

З понеділка все виглядало майже звично. Пари, лабораторні, завдання. Але була одна різниця — Назар частіше з’являвся поряд. Він приносив каву перед першою парою, чекав її після занять, іноді просто сидів поряд, не кажучи ні слова.

— Ти завжди такий мовчазний? — спитала вона одного разу, коли вони чекали на свій автобус.

— З тими, хто мені важливий, — відповів він, не відводячи погляду.

Ці слова залишились у ній, мов осад після реакції. Теплий, несподіваний.

На її заняття в кружку все частіше приходили не лише молодші студенти, а й її ровесники. Вона пояснювала складні теми так, як інші викладачі не вміли — з гумором, прикладами з життя, зі щирістю.

— Якщо так піде й далі, — жартував Назар, — тобі треба готуватись до посади міністра хімії.

— Ага, і додати у воду трішки барвника — щоб було веселіше, — посміхалась вона.

Та між усмішками в неї жевріло хвилювання — адже вони ще не сказали вголос, що відбувається між ними. Ні обіцянок, ні великих слів. Але він був поруч. І цього поки що було достатньо.

Одного вечора, коли гуртожиток стих, а в коридорах панувала тиша, Назар написав їй повідомлення:

“Можна я просто буду поруч, коли ти втомлена, коли радієш, коли мовчиш? Мені цього досить.”

Вона довго дивилась на екран, перш ніж відповісти.

“Можна. Лишайся.”