Читати книгу - "Пісок забутих богів, Катя Губська"

Тіньова армія шикувалась у колони. Вони не мали голосів, не потребували наказів — усе, що знали, текло в їхні кістки з волі свого пана.

Сет стояв серед них, мов чорне сонце. Голова гієни — видовжена, гостровуха, з очима, що палали сріблом і кров’ю. Шкіра, що мерехтіла, мов з осколків ночі, — чорна, але ніби складена з безкінечної кількості змій, що повзли по ній. Плечі, широкі, мов гори, обрамлені в руїни давніх символів — кожен знак тлів, як якщо б сам час не витримував його присутності. І за його спиною — не просто крила, а тіньові вітрила, що нагадували про судна, якими Сет колись вирушав у Пітьму — ті самі, на яких він повертається тепер. Голос його змінювався — вже не гортанний рик Кем-Руара, а давній тембр, що лунко зринав з глибин пам’яті. Кожне слово — як грім у печері, кожен подих — як прокляття, вкладене в вітер.

— Я — той, кого вигнали. Я — той, кого забули. Але час повертає мені моє. Я — Сет. І я вирву ключ з рук самого мовчання.

Його погляд на мить упав на символи, вирізьблені в камені — фрески, що зображали битву Творців. Там він був — Сет, із головою звіра, що боровся проти Осіріса, пронісши вогонь через ріки душ. Колись це було лише легендою. Тепер — реальністю, що пробудилась з кісток часу.

Сет повів армію до виходу з підземелля. В його очах не було ні тріумфу, ні гніву — лише воля. Воля знищити. Воля здобути. І за ним слідували ті, кому не потрібне світло.

— Острів Мовчання… — прошепотів він, і шепіт прокотився всією армією, хоч ніхто не мав вуст. — Острів, де мертві не говорять, а ключі зберігають імена.

Перед ним — давнє знання, що дрімало глибоко в його пам’яті. Там, де Осіріс приховав Ключ Судного Світла. Саме туди вирушить і він. Не щоб знищити артефакт, як би того хотіли інші... а щоб зігнути його під себе.

Бо якщо Ключ справді може зупинити його...

Сет зробив крок уперед.

— Мовчання — це лише двері. Я стану тим, хто говорить крізь нього.

Він здійняв руку — і море темряви розступилось. Печера почала осипатись, тремтіти, з-під землі проросли чорні стріли — кораблі з кісток, обрамлені тканинами ночі, почали виринати, мов тіні, що довго дрімали. Його армія тіней рушила за ним.

* * *

— Сет уже вирушив… Я це відчуваю. Його воля тягне армію, мов буря тягне пил у пустелі. Він готується відкрити те, що ніколи не мало бути знайдене, - Осіріс подивився на Грейсона. – Потрібно негайно вирушати!

— Як саме виглядає Ключ? — запитала Лейла.

— Ключ, — відповів Осіріс. — Не предмет. Не річ. Це згусток знання, влади й жертви. Він був захований там, де навіть боги не наважились би шукати — на Острові Мовчання.

Сенн здригнувся. Його очі затуманились.

— Я читав… про це в сувоях Іш-Хетари. Острів, де… навіть думки зникають. Там зникають голоси, і навіть сама тінь боїться повертатися.

Осіріс кивнув.

— Його заховали ще до зрадництва. Щоб навіть я не зміг знайти його сам. Але Сет пам’ятає. Він відчуває його через лють і кров, що тече в кожному з його створінь.

Він подивився на Грейсона.

— Але й ми вирушимо. Я не лишу вас.

У цих словах не було пихи. Лише сила. Божество не вело їх — він ішов поряд…

* * *

…Вони стояли на узбережжі, де чорні скелі здіймалися, мов зуби древніх істот. Хвилі билися об берег з глухим гулом, а біля підніжжя скель уже чекав човен, прикріплений до стародавнього кам’яного причалу. Човен був із темного дерева, інкрустований символами Ра, Маат і Хоруса. Зі стерна спадало напівпрозоре полотнище, на якому сяяло давнє сонце — знак відродження.

— Це судно було збережено ще з часів Великих Богів, — мовив Осіріс. — Воно знає шлях до Острова. Але ми повинні плисти в тиші. Жодного слова. Навіть думка має бути чистою.

Грейсон торкнувся борту. Дерево було теплим, ніби дихало.

Лейла перевірила чи на місці її ніж — і лише тоді ступила на борт.

Сенн, прошепотів:

— Нехай нас веде світло, а не гнів.

Осіріс увійшов останнім. Коли він ступив на човен, вода навколо злегка засвітилася. Небо згасало, занурюючи обрій у синьо-фіолетову тінь.