Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

На третій день після від’їзду Марти філармонія знову заговорила сама до себе. Вітер шарудів у тріщинах вікон, старі двері стогнали при кожному русі, а дерев’яна підлога скрипіла, коли Андрій ходив сценою, ніби в пошуках відповідей.

Він намагався заповнити її відсутність працею. Розбирав старі ноти, чистив пюпітри, перебрав усе, що залишилось від колишнього оркестру. І саме тоді, в самому кінці вузького коридору, в напівзабутій комірчині, він натрапив на вузьку коробку, обмотану брезентом.

На кришці хтось колись написав чорнилом: “Не чіпати. Заборонено.” Рядки вицвіли, але ще читались. Андрій довго дивився на цей напис. Він не був з тих, хто вірить у містику — але й не з тих, хто легко порушує застереження. Та щось у ньому змусило його відкинути вагання.

Усередині лежала партитура, писана рукою, яку Андрій не міг одразу впізнати. Почерк нервовий, з нерівними розчерками, іноді з дивними графічними позначками на полях. Виглядало як твір, що був написаний у стані великої пристрасті — або великого відчаю.

Перші акорди вражали. Не своєю красою — силою. Це була музика напруги, прориву, шаленства. У ній щось бурлило, як вода перед вибухом греблі. Але були й моменти абсолютної тиші — цілі сторінки, де ноти затихали, лишаючи місце лише одному рядку: "Не грати це, якщо не готовий почути правду."

Андрій перегортав сторінки, все більше відчуваючи дивне — не страх, а повагу. Як перед чимось сильнішим за людину. Він не міг пояснити цього. Але всередині нього вже народжувався звук — та сама музика, яку він читав очима, починала звучати в голові.

Він заніс партитуру до залу, поставив її на пюпітр і, з довгим вдихом, почав грати.

Мелодія проривалась із нього, ніби давно знана, але забута. Ноти викликали у ньому образи: бурі, руїни, і водночас — нове народження. Але далі, у розділі для скрипки, була особлива тема. Над нею стояв напис: "Те, чого я ніколи не сказав своїй доньці."

Андрій зупинився.

Це не було простою композицією. Це була — сповідь. Можливо, остання. І, здається, її автор був не просто кимось із місцевих забутих композиторів. Андрій почав здогадуватись, що ця партитура могла бути написана тією ж рукою, що колись створила перші мелодії для Марти.

Коли вона повернеться, він покаже їй це. Але вже зараз він знав: ця музика змінить їх обох.

Вона вже змінювала його.