Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Осінь у Зелених Полях набирала кольору. Листя пожовкло й почало падати, як старі слова, які вже не мають сенсу. Повітря стало густішим, насиченим запахами диму, яблук і розлуки. Філармонія тепер дихала по-іншому — глухо, приглушено, як дім без господаря. Бо її музика, Марта, була відсутня.

Вона поїхала до міста, попередивши коротко, через пані Стефу: “Лише на кілька днів. Треба побути на самоті”. Жодного дзвінка, жодного листа. І жодного запитання: “Ти чекаєш?”

Андрій чекав. Щодня приходив до філармонії, ніби до храму. Часом грав — повільно, глибоко. Часом просто сидів, перечитував партитури, працював над розшифровкою тієї “забороненої” музики. Але щось у ньому холонуло. Не від образи — від браку.

Її присутність була як акомпанемент — без неї його власна мелодія ставала плоскою. І хоч він не хотів залежати, не хотів повторювати помилки минулого, тієї, що з Тетяною, — вже було пізно.

У перший день він переконував себе, що вона просто втомилась. У другий — що вона має право на тишу. На третій — що, можливо, помилився в усьому. Четвертого дня він відкрив свій зошит і почав писати. Не щось величне. Просто — нотний ряд. Тембр, що нагадав її голос. Інтонацію, якою вона дякувала після гри. Першу ноту — її кроки. Другу — її сміх. І так — фраза за фразою.

Це була не симфонія. Це була вона.

Йому снились сни. В них він бачив її — то в полі, то на сцені, то в залі серед порожніх стільців. Але кожного разу вона йшла, не сказавши ані слова. А він лишався — ніби з порожніми руками. Як музикант без інструмента.

Він не писав їй. Не дзвонив. Не тому, що не хотів — тому що боявся порушити її простір. Боявся зруйнувати щось крихке, що тільки-но почало формуватись між ними. Боявся, що вона не повернеться — і якщо так, то хай це буде її рішення.

Одного вечора, сидячи в порожній залі, він уявив, що вона поруч. Її тінь на стіні, її дихання серед музики. І промовив у темряву:

— Якщо ти чуєш, то знай: я не зупинився. Я граю. Для тебе. Навіть коли ти — мов тиша.

Ця золота осінь розлуки стала для нього випробуванням. Не як композитора — як чоловіка, як серця, що вперше за довгий час дозволило собі відчувати. І навіть якщо вона не повернеться — музика залишиться. Бо він знову навчився писати.

Навчився чекати не через страх, а через любов.