Читати книгу - "Стражі Дзеркала , Yuleesi"

Рубі повільно йшла вперед по плитках білого мармуру. Її підбори дзвінко стукали, і цей звук луною котився довгою анфіладою кімнат. Навколо лунала якась музика – приємна, але дівчині вона була невідома. Погляд вихоплював по обох боках цього коридору картини, скульптури, дзеркала в розкішних срібних рамах. Рубі впевненіше перехопила букет квітів, торт та найвишуканіший шоколадний набір, який тільки могла знайти. Йти вперед.

Майнула думка, що квіти можна було б і не брати – дім і без того нагадував оранжерею. Квіти стояли усюди – троянди, фрезії, лілії, гладіолуси, орхідеї… Всіх і не перерахуєш. Та й навряд чи Рубі змогла б це зробити. Ці суцвіття не були ні лікувальними, ані отруйними, їх не перетвориш на зброю… Страж Ернандес не зізналася би і під тортурами, що знає, що таке троянди.

Далі про улюблені квіти не було часу роздумувати. Почувся звук кроків, і назустріч випливла жінка.

Кларамей Ернандес за відповідного освітлення могла б здатися молодшою за дочку. Важке чорне волосся було укладене у фантазійну зачіску, на обличчі – ні зморщечки, струнку фігуру огортає легкий шовк сукні ніжно-персикового відтінку. Вона простягла руку, щоб обійняти Рубі, і дівчина відчула знайому тугу.

-Мамо…

Вона втонула в материних обіймах. Запах – ледь чутний, але такий рідний – свіжий, дурманний. Морський бриз, цитрус, кориця…Так пахло дитинство.

-Рубі, доню, рада тебе бачити… – мама глянула на неї. – Ти давно не заглядала до нас.

-Пробач, мене так завантажили тренуваннями.

-Гарно виглядаєш, – мама оглянула її темно-синю сукню з помітним схваленням.

-Дякую, - Рубі мала надію, що на цій сукні не видно, що та пережила в надрах її валізи.

-Ходімо, тато чекає.

Теобальд Ернандес сидів у вітальні та читав. Класичні сірі штани та біла сорочка, розстібнута на один ґудзик, модель, та й годі.

-Привіт, тату, – Рубі присіла біля нього і обійняла, поклавши на невеликий столик усе, що тримала в руках.

-Піду, приготую чаю, – Кларамей вийшла, війнувши сукнею.

-Як ти, Рубі? – тато обійняв її одною рукою. – Гарно виглядаєш.

Дівчині почало здаватися, що вона бере участь у драмі абсурду. У неї  вголові билася єдина думка: війна, ми у стані війни. А батьки, здавалося, жили на іншій планеті. Наче нічого важливішого, ніж гарні манери, для них не існувало.

-У мене…все гаразд, тату, дякую, – відповіла вона завченою формулою, до якої її привчали з дитинства.

-Чим ми заслужили на таку радість, як твій візит? – Теобальд усміхнувся.

-Мені потрібно з вами поговорити. Де Бланш?

-Зараз її мають привезти. – Тато поклав їй руку на плече. – Зачекаєш на неї?

-У мене не дуже багато часу, на жаль, – Рубі глянула на годинник. – Максимум до шостої години вечора я мушу бути в себе.

-Рубі, що трапилось? – в голосі матері зазвучала тривога. Кларамей увійшла до кімнати, за нею ступала покоївка, несучи срібну тацю з порцеляновими чашками.

Не встигла Ернандес-молодша й рота розкрити, як зазвучав дзвінок у двері, і до вітальні увірвалася Бланш Ернандес – восьмирічна копиця кучериків з величезними очима.

-Рубі! – сестра повисла на ній, і Рубі обійняла її.

-Тримай, – вона простягла сестрі шоколадний набір, і Бланш вмостилася перед чашкою чаю. Рубі закотила очі – деякі речі просто не змінюються з часом.

-Отже, – Кларамей граційно опустилася в крісло, – ти хотіла поговорити. Про що ж?

-Послухайте, – Рубі зціпила руки в замок на колінах. – У мене є новини. І навряд чи вони хороші.

Батьки уважно дивилися на неї. Вона глибоко вдихнула, наче перед стрибком у воду.

-Ми в стані відкритої війни.

Теобальд звівся на ноги. Кларамей приголомшено зиркнула на неї.

-Щ-що?

-Ми в стані відкритої війни. – Рубі повторила це, в душі сподіваючись, що зараз у двері просто зайде хтось і позбавить її необхідності щось пояснювати. – Я не можу розповісти вам усього, бо ви Берегині, але знайте – скоро усе зміниться. Справа в тім, що війна не стосується лише Стражів, вона стосується усіх. Де… Вони загрожують навіть звичайним людям, далеким від нашого світу. Я не можу гарантувати, що вас омине ця війна, що з вами нічого не трапиться...

Дівчина говорила швидко і тихо. Вперше в житті батьки не перебили її проханням говорити виразніше, сісти рівніше чи припинити плести дурниці. Вони слухали її уважно і з тривогою вдивлялися в її обличчя.

-Мене і ще кількох Стражів завтра відправляють у відрядження. Вважайте, це моє перше завдання від Ректорату. Знову ж таки, я не маю права розказати вам усе, просто знайте, що у Місті мене не буде. Багато хто поки що залишається тут, проте, рано чи пізно, Ректорат може вирішити перемістити жителів у безпечне місце. Треба, щоб ви були готовими до цього.  Берегинь завжди захищали краще, ніж будь-кого.

-Доню, – тихо заговорив тато, – ти упевнена?

-Так, – Рубі зітхнула. – Я їду вже сьогодні.