Читати книгу - "Крістіна"

Мені дуже хотілося розказати йому все — машина, чортова машина, Крістіна, іржава королева бензину, двадцятирічний брухт, гидке потворне металеве мурло. Я ледве йому не розказав. Та чомусь слова застрягли в горлі, наче заговорити означало б зрадити свого друга. Старий добрий Арні, якого веселун-Господь вирішив шарахнути ціпком потворності.

— Гаразд, — і він поцілував мене в щоку. Я відчув, як колеться його борода, ті шорсткі щетинки, які вилазять лише вночі; на мене війнуло його потом і його любов’ю. Я міцно його обійняв, а він стиснув мене в обіймах у відповідь.

Кімната спорожніла, і я залишився сам, лежати із ввімкненим нічником на тумбочці й боятись заснути. Я взяв книжку й знову ліг, знаючи, що батьки не сплять у своїй спальні на першому поверсі, а обговорюють, чи не вляпався я в якусь пригоду, чи, може, когось іншого — дівчину з групи підтримки, наприклад, — втягнув у пригоду.

Я вирішив, що сон неможливий. Читатиму до світанку, а подрімаю завтра вдень, під час бейсболу, може, якщо нудно стане. І з цією думкою я заснув і прокинувся вже вранці; книжка так і лежала на підлозі біля ліжка, нерозгорнута.

8 / Перші зміни

Аби гроші, я б от що

зробив,

Я подався б у місто й «меркурій»

чи два купив,

І «меркурій» мій був би в змозі

Поганяти туди-сюди по дорозі[40].

The Steve Miller Band

Тієї суботи я думав, що Арні зайде в гості, тому тинявся будинком — постриг газон, поприбирав у гаражі, навіть усі три машини вимив. Мама з подивом спостерігала за всією цією працелюбністю, а за обідом з хот-доґів і салату прокоментувала, що мені варто частіше бачити нічні жахіття.

Телефонувати до Арні додому не хотілося, особливо після всього того неподобства, свідком якого я був останніми днями, та коли почалося шоу, яке передувало матчу, а Арні все ще не з’явився, я зібрав мужність у кулак і подзвонив. Відповіла Реджина. І хоч як добре вона грала роль «нічого-не-змінилося», я відчув у її голосі прохолодні нотки. Від цього стало сумно. Його єдиного сина звабила морхла стара шльондра на ім’я Крістіна, а старий друзяка Денніс напевно був спільником. Може, він їх навіть зводив. «Арні не вдома. Він у гаражі в Дарнелла. З дев’ятої ранку там пропадає».

— А, — непереконливо сказав я. — Ого. Я не знав.

Прозвучало це як брехня. Ба більше — це відчувалось як брехня.

— Ні? — своїм новим прохолодним тоном спитала Реджина. — До побачення, Деннісе.

У трубці, яку я тримав, стало глухо. Я кілька секунд на неї дивився, а потім поклав.

Тато припаркувався перед телеящиком у своїх огидних фіолетових бермудах і плетених капцях, з шістьма пляшками пива «Строуз» у холодильничку поряд. У «Філліз» був непоганий день: давали чортів «Атланті». Мама пішла в гості до своєї однокласниці (думаю, вони читали одна одній свої нариси й вірші та разом впадали в екзальтацію). Елейн відправилася до своєї подруги Делли. У нашому будинку було тихо; надворі сонце грало в квача з кількома пухнастими білими хмарками. Тато дав мені пляшку пива — а таке він робить лише тоді, коли перебуває в надзвичайно добродушному стані.

Але однаково субота видалася нудною. Я все думав про Арні, який не дивився гру «Філліз», не засмагав і навіть не стриг у себе біля дому траву так, що ноги вкривалися зеленню. Арні в просякнутій мастилом напівтемряві гаража Вілла Дарнелла для майстрів-на-всі-руки грався в ігри з тим мовчазним іржавим громаддям, під крики чоловіків і дзеленчання інструментів об бетон з тим пронизливим стуком білого металу, автоматною чергою пневматичних молотків, що розкручують старі болти. Дихавичний голос Вілла Дарнелла й астматичний кашель…

А ще, чорт забирай, невже я ревнував? Уся суть була в цьому?

Коли розпочався сьомий іннінг, я встав і пішов на вихід.

— Ти куди? — спитав тато.

А й справді, куди це я? Туди? Дивитися на нього, квохтати над ним, слухати, як його на всі заставки лає Вілл Дарнелл? По нову дозу страждань? Та нахер. Арні вже дорослий хлопчик.

— Нікуди, — сказав я. За хлібницею знайшовся акуратно захований батончик «Твінкі». Я забрав його з сумною зловтіхою, уявляючи, як Елейн пришльопає на кухню під час реклами в «Сетедей Найт Лайв»[41] і побачить, що «Твінкі» зник. — Зовсім нікуди.

Я повернувся у вітальню, сів, вициганив у тата ще одне пиво, з’їв сестрин «Твінкі» і навіть облизав його картонну упаковку. Ми подивились, як «Філліз» довели свою справу до кінця й методично знищили «Атланту» («Денні, вони їх розбомбили, — так і почув я надтріснутий голос свого діда, п’ять років як покійного. — Геть розбомбили!»), і зовсім не думали про Арні Каннінґема.

Майже зовсім.

Він приїхав наступного дня, на своєму старому дешевенькому тришвидкісному велику, коли ми з Елейн грали в крокет на задньому газоні. Елейн усе звинувачувала мене, що я махлюю. Вона була вся на нервах. Елейн завжди була «на нервах», коли в неї були «місячні». Елейн дуже пишалася своїми місячними. Вони в неї були регулярними вже цілих чотирнадцять місяців.

— Привіт, — сказав Арні, легкою ходою завертаючи за ріг будинку. — Це або Створіння з Чорної лагуни й наречена Франкенштейна, або Денніс і Еллі.

— Приєднуйся, — запропонував я. — Бери молоток.

— Я далі не граю, — заявила Елейн і кинула свій молоток. — Він махлює ще гірше, ніж ти. Чоловіки!

І коли вона роздратовано пошвендяла геть, Арні тремтячим від афектації голосом проказав:

— Деннісе, вона вперше назвала мене чоловіком.

З екзальтованим обожнюванням на обличчі він упав на коліна. Я розреготався. Він міг дати жару, коли хотів, Арні такий. Зокрема й через це я так його любив. І насправді то була таємна фішка, розумієте. Навряд чи цю дотепність бачив ще хтось, окрім мене. Я колись чув історію про мільйонера, який у підвалі тримав украденого Рембрандта, щоб ніхто не міг ту картину бачити, крім нього. І я того чувака розумів. Я не маю на увазі, що Арні був Рембрандтом чи хоча б першокласним гумористом, але я міг зрозуміти, у чому привабливість знання про щось хороше… щось хороше, але таємне.

Ми ще трохи подуркували на крокетному майданчику — не грали, а просто лупили по м’ячах. Зрештою один з них залетів через огорожу на подвір’я до Блекфордів, я лазив його діставати, а потім уже нікому з нас не хотілося грати далі. Ми посідали на газонні стільці. Досить