Читати книгу - "Крістіна"

— Думав учора, ти на гру прийдеш, — сказав я. — Вона була крута.

— Я був у Дарнелла, — відповів він. — Але слухав по радіо. — І голосом, вищим на три октави, він дуже добре зімітував мого діда: — «Вони їх розбомбили! Розбомбили, Денні!»

Я розсміявся й кивнув. Було в ньому щось таке того дня (може, такий ефект справляло тільки світло, досить яскраве, та все ж чомусь похмуре й мізерне), щось наче змінилося. Він здавався втомленим, хоча б тому, що під очима в нього були темні кола — але колір обличчя став трошки кращим, ніж був останнім часом. На роботі він дудлив багато «коли», знаючи, звісно, що йому не можна, але час від часу неспроможний опиратися спокусі. Його проблеми зі шкірою були циклічні, як і в більшості підлітків, і залежали від настрою — от тільки в Арні цикл зазвичай відбувався так: від поганого до гіршого, а потім назад до поганого.

А може, то було лише світло.

— І що ти встиг зробити? — спитав я.

— Небагато. Поміняв масло. Передивився блок. Він не тріснутий, Деннісе, це по-перше. Лебей чи хтось інший витяг заглушку й забув вставити, от і все. Витекло багато старого масла. Пощастило ж мені, що я поршень не підпалив, коли їхав у п’ятницю ввечері.

— А як ти потрапив на підйомник? Я думав, його треба резервувати заздалегідь.

Арні швидко відвів погляд.

— Це було неважко, — сказав він, але в його голосі чувся обман. — Я виконав кілька доручень для містера Дарнелла.

Я розтулив рота, щоб поцікавитися, що то були за доручення, але потім вирішив, що не хочу цього чути. Може, «кілька доручень» зводилися до того, щоб побігти за ріг у забігайлівку до Шірмера й принести кави та ще щось для завсідників гаража або спакувати в ящики вживані автозапчастини на продаж, але я не хотів мати нічого спільного з тим боком життя Арні, у якому була Крістіна, а це включало в себе не знати, як він дає собі раду (чи не дає) у гаражі Дарнелла.

І було дещо інше — відчуття примирення. Тоді я або не міг дати чітке визначення цьому відчуттю, або не хотів. А тепер, мабуть, я б сказав, що це те відчуття, яке тебе навідує, коли твій друг закохується й одружується з відверто пихатою запеклою сукою. Тобі ця сука не подобається, і в дев’яноста дев’яти відсотках зі ста суці не подобаєшся ти, тому ти просто зачиняєш двері в ту кімнату вашої дружби. Коли все вже зроблено, ти або маєш облишити цю тему… або твій друг облишить тебе, і сука зазвичай із запалом це схвалює.

— Ходімо в кіно, — запропонував невгамовний Арні.

— А що показують?

— Ну, у «Стейт Твін» іде блювотний фільм про кунг-фу, як тобі? Ііі-ха! — він зобразив, що завдає різкого удару ногою, ніби в карате, коту, Крикливому Джею Гокінзу, і Крикливий Джей відскочив, як ужалений.

— Цікаво. Брюс Лі?

— Нє, якийсь інший чувак.

— А як називається?

— Не знаю. «Кулаки небезпеки». «Летючі руки смерті». А може, «Люті геніталії», я не запам’ятав. То що скажеш? Можемо вернутися й переказати Еллі найблювотніші сцени, нехай проригається.

— Добре, — погодився я. — Якщо зможемо пройти за бакс із носа.

— Ага, до третьої ще зможемо.

— Ходімо.

І ми пішли. Фільм виявився з Чаком Норрісом і був дуже навіть непоганим. А в понеділок ми знову прокладали далі федеральну трасу. Я забув про свій сон. Мало-помалу прийшло усвідомлення, що я вже не так часто бачуся з Арні, як раніше; знову ж таки, це дуже нагадувало поступову втрату зв’язку з другом, який щойно одружився. До того ж, десь якраз у той час у нас усе розгорілося з дівчиною з групи підтримки. У мене так точно все розгоралося — не однієї ночі я проводжав її додому після зажиманців на пляжі, і мої яйця боліли так сильно, що важко було йти.

Арні ж тимчасом майже всі свої вечори проводив у Дарнелла.

9 / Бадді Реппертон

І я знаю, хай би кому просто в лоб,

Цей подвійний удар: хлоп-хлоп,

І так солодко тепер мотор гуде,

Мов «кадилак», моя мила йде[42].

«Мун» Мартін[43]

Наш останній повний робочий тиждень перед початком школи передував Дню праці. Коли я того ранку під’їхав до будинку Арні, щоб його забрати, він вийшов надвір з велетенським синьо-чорним фінгалом під оком і бридкою подряпиною, що перетинала все обличчя.

— Що з тобою сталося?

— Я не хочу про це говорити, — понуро відказав він. — Мені батькам довелося так довго пояснювати, що я думав, дуба дам.

Він кинув лоток з обідом на заднє сидіння й пірнув у понуру мовчанку, яка тривала аж до самої роботи. Хтось із хлопців пустив шпильку з приводу його фінгала, та Арні лише плечима знизав.

Дорогою додому я не сказав про це ні слова, просто крутив радіо і тримав свою думку при собі. І я міг би взагалі не почути цієї історії, якби дорогою, якраз перед поворотом на Мейн-стрит, мене не перепинив той жирний ірландський макаронник «Джино».

У той давній час «Джино» завжди мене перепиняв. Він міг простягнути руку прямо крізь зачинене вікно машини й зупинити її. «Смачна італійська піца від Джино» розташована на розі Мейн і Бейсін-драйв, і щоразу коли я бачу ту вивіску, на якій піца злітає в повітря і над усіма «і» — цятки у формі листочків конюшини (уночі вона блимала, загоралася й гасла, немає меж несмаку, правда?), я відчуваю, що мені не уникнути «Джино». А того вечора моя мама мала бути на занятті, тобто вечерю вдома треба буде шукати. Перспектива не надто радісна. Ми з татом були такі собі кухарі, а Елейн — та взагалі навіть воду спалить.

— Ходімо на піцу, — сказав я, заїжджаючи на паркувальний майданчик до «Джино». — Що скажеш? Велика й жирна піца, смердить пахвами.

— Господи, Деннісе, яка гидота!

— Чистими пахвами, — уточнив я. — Ходім.

— Та ні, у мене мало грошей, — мляво відказав Арні.

— Я пригощаю. Можеш на свою половину навіть тих кошмарних сраних анчоусів замовити. Що скажеш?

— Деннісе, я правда не…

— І пепсі.

— Від пепсі в мене прищі. Ти ж знаєш.

— Так, я знаю.