Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Фотоальбом

Зберігаю я один скарб. Я зберігав його, то ховаючи, то дістаючи знов, усі ці тяжкі роки, що складалися з самих календарних дат; ідучи в товарному вагоні, я притискав його, мовби коштовність, до грудей, а коли засинав, Оскар спав на своєму скарбі — на фотоальбомі.

Що б я робив без цього сімейного склепу, що відкритий цілому світу й розставляє все на свої місця? У ньому сто двадцять сторінок. І на кожній наліплено по чотири, по шість, а подекуди лише по дві фотокартки — одна побіля одної й одна під одною, прямокутні, дбайливо розподілені, тут розташовані симетрично, там — без жодної симетрії. Альбом оправлений шкірою, і що старішим він стає, то дужче нею пахне. Був час, коли альбому завдавали шкоди вітер і негода. Фотокартки відставали, і їхній безпорадний вигляд змушував мене шукати затишку й нагоди, щоб клеєм забезпечити ледве не занапащеному знімку його родове місце.

Чи є який-небудь роман, чи є бодай щось у цьому світі, що могло б позмагатися з епічним розмахом фотоальбому? Боже милостивий, ти, мов старанний фотоаматор, щонеділі клацаєш нас ізгори, тобто в страшенно зменшеному вигляді й виставляючи більш чи менш вдале освітлення, а потім вклеюєш наші знімки до свого альбому, поможи ж мені впевнено пройти крізь цей мій альбом, і не дозволяй ніде непристойно довго, хоч і з насолодою, затримуватись, і не давай поживи для Оскарового потягу до всього заплутаного, мені ж бо так кортить, щоб поряд із знімками поставали оригінали.

Принагідно зауважу: тут можна побачити найрізноманітніші мундири, тут змінюються моди й зачіски, матуся стає повнішою, Ян — хирлявішим, тут трапляються люди, яких я зовсім не знаю, тут можна тільки гадати, хто робив той чи той знімок, тут, зрештою, все йде на спад, а фотографія художня, якою вона була на зламі сторіч, деградує до сучасної фотографії широкого вжитку. Візьмімо хоч би отой пам'ятник дідові Коляйчеку й оцей паспортний знімок мого товариша Клепа. Навіть якщо просто покласти поряд тонований сепією дідів портрет і клепівське глянсове фото до паспорта, на яке так і проситься печатка, то знов і знов стає очевидно, до чого нас довів прогрес у галузі фотографії. Зокрема оте чортибатьказна-що з терміновим фотографуванням. При цьому самому собі я мав би дорікати більше, ніж дорікаю Клепові, адже це мені, власникові альбому, належало б дбати про його рівень. Якщо одного дня перед нами розверзнеться пекло, то одна з найвишуканіших мук буде така: голу людину замикатимуть в одній кімнаті з усіма її знімками в рамках. Хутенько додаймо трохи пафосу: о ти, той, хто серед моментальних, термінових і паспортних знімків! О ти, той, хто сидить у світлі лампи-спалаху, ти, хто стоїть рівно перед похилою Пізанською вежею, ти, хто в кабінці фотоательє, кому треба повернути до світла праве вухо, щоб не зіпсувати знімка до паспорта! А тепер геть пафос: може, й це пекло виявиться стерпним, адже найгірші знімки н$злює лише уява, їх ніколи не роблять, а якщо й роблять, то плівку не проявляють.

Клеп і я попервах на Юліхерштрасе — це там ми, наминаючи спагеті, потоваришували — не лише фотографувались, а й замовляли проявляти плівку й робили знімки. Я тоді саме виношував плани податися в мандри. Тобто на душі в мене було так тоскно, що хотілося кудись гайнути, але спершу я мав одержати паспорта. Та позаяк на повноцінну подорож із заїздом до Рима, Неаполя чи хоч би до Парижа грошей не вистачало, то цей брак готівки мене навіть тішив, бо нема нічого сумнішого, ніж вирушати з дому в такому пригніченому настрої. Однак і Клеп, і я мали досить грошей на кіно, і в ті часи ми ходили до кінотеатрів, де, беручи до уваги Клепові уподобання, дивилися вестерни, а відповідно до моїх потреб — фільми, в яких Марія Шель проливала сльози в ролі сестри-жалібниці, а Борше в ролі головного лікаря відразу після страшенно складнющої операції грав при відчинених балконних дверях сонати Бетговена й демонстрував своє почуття відповідальности. Нам було дуже шкода, що сеанси тривали тільки дві години, бо декотрі програми можна було б подивитися й по двічі. Нерідко після завершення фільму ми підводилися з місць, маючи намір узяти квитки на нього ще раз. Та коли ми виходили з зали й бачили перед касою чергу на денний сеанс — часом довшу, часом коротшу, — то робилися вже не такі сміливі. Щоб зважитися й стати у хвіст тої черги, нам було надто соромно — не лише перед касиркою, а й перед зовсім чужими типами, що просто-таки безсоромно витріщалися на наші фізіономії.

Отож майже після кожного сеансу ми йшли до фотосалону неподалік від майдану Графа Адольфа фотографуватися на паспорт. Там нас уже знали й, коли ми входили, посміхались, а проте люб'язно запрошували сідати; ми були клієнти, а отже, заслуговували на повагу. Щойно кабінка звільнялася, дівчина, про яку я тільки й пам'ятаю, що вона була мила, запихала нас туди одного по одному; спершу вона обсмикувала й кілька разів поправляла, всаджуючи як слід, мене, потім Клепа й наказувала не кліпати доти, доки світлові спалахи і зв'язаний з ними дзвінок повідомляли, що плівка шість разів поспіль зафіксувала наші зображення.

Сфотографувавши мене й Клепа, дівчина садила обох — кутики ротів у нас були все ще застиглі — у зручні плетені крісла й мило — щоразу мило, вона й одягнена була дуже мило — просила п'ять хвилин потерпіти. Ми чекали залюбки. Зрештою, було на що й чекати: на наші паспортні знімки, побачити які нам просто не терпілося. Не минало й сімох хвилин, як дівчина — така сама мила, а більше про неї важко щось сказати — подавала нам два конверти, й ми розплачувались.

Отой тріумф у ледь витрішкуватих Клепових очах... Як тільки ми одержували конверти, у нас з'являвся й привід зайти до сусідньої забігайлівки, бо кому ж охота розглядати власні паспортні знімки просто на запилюженій вулиці, серед отого гармидеру, стоячи стовпом у потоці перехожих. І там само, як ми лишалися вірні нашому фотосалону, ми завертали щорозу до тієї самої забігайлівки на Фрідріхштрасе. Замовивши пиво, кров'янку з цибулею та чорний хліб, ми, поки виконували наше замовлення, розкладали ще трохи вологі знімки на всьому круглому дерев'яному столику, й за пивом та кров'янкою — а їх приносили без затримки — кожен заходжувався вивчати