Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

«Чому були?» — майнула і зникла думка.

Мама і тато — живі?.. Мама і тато… Про що говорить ця тітка? Огидна, худюща тітка… Тітка, яка розпливається… Ні-ні, вона не така, вона добра, справедлива, вона хоче добра їй, Дазі, хоче перевиховати її, зробити з неї справжню людину. Вона не худа й не товста, так не можна казати. Треба думати.

«Але хіба я не люблю Сталіна?» — подумала Даза і злякалася.

— Можеш іти. І не забувай мої слова. Повтори їх. Думай над ними.

— Спасибі, — прошептала Даза — чи то на дозвіл піти, чи на дозвіл повторювати сказане директоркою, чи на те й інше, а більше на звільнення від пропікання очей, які от-от мали її спалити. Які карали більше, ніж слова. Ніж відчуття провини.

Вона думала дорогою до спального корпусу, дорогою на сніданок, обід, вечерю, уроки, післякласні заняття. Намагалася не думати, бо думати, виявляється, нестерпно, нестерпно боляче. І… думала. Як міг тато подібно до тих, кого він засуджував, сипати скло і отруту в цукор і тістечка? Як могла найкраща в світі мама Рита — лагідна, проста, сонячна — допомагати татові в цьому страшному занятті? Як можна так прикидатися? Як могли вони готуватися вбити товариша Сталіна? Виходить, вона не знала своїх батьків? Батьків, котрі вчили любити Сталіна, партію і країну, найсправедливішу в світі.

Вороги, підлі вороги і зрадники, котрі вміло маскувалися навіть перед нею, своєю донькою?

І все ж головний висновок, який зробила Даза, був таким: батьки, тато Роман і мама Рита, зрадили насамперед її, Дазу. Саме завдяки їхній зраді вона й опинилася замість розкішної чотирикімнатної квартири в цій великій залі-спальні на сорок ліжок, де весь час тхне хлоркою, потом, пилюкою, шмарклями, вавками, їхнім гноєм, несвіжими простирадлами і мишачим послідом. Так-так, послідом, бо мало не щоранку його знаходять під ліжками й на проходах між ними, скільки б не замазували дірки. Даза боялася мишей, як і більшість дівчат, які жили у великій спальні-залі. Часом вночі їй здавалося, що чує, як велика сіра миша-мишуга, мишулище, мишара, швидко-швидко перебираючи ніжками, біжить саме до її ліжка. Тоді Даза натягала ковдру на голову й прислухалася до шурхоту довкола, чи не лізе миша до неї по ніжках ліжка. Поруч сопіла на своєму ліжкові Сонька Кудрявченко, рудувата дівчинка, батько якої вчив на заводі, де працював начальником цеху, як ламати верстати, аби вони не працювали, але й не ламалися одразу, а мати посміла в заводській конторі казати, що це неправда. Соня вдалася тихою, але затятою.

— Ви можете вбити мене, але я не вірю, що тато — ворог народу, — кинула вона якось у вічі виховательці Тетяні Борисівні. — Товариш Сталін розбереться, і вам буде соромно.

Тетяна Борисівна була головною мишею — сірою, зубатою, з гострим нюхом, швидкою ходою, гучним голосом, що міг перерости в шипіння, якого її підопічні боялися ще більше, ніж крику. Вона прибивала дівчат до підлоги коротким: «Стояти і не рухатись!» Або: «Мовчати, гадюченята!» Для доньок ворогів народу, а отже, і її персональних ворогів у неї було визначення: «Ви навіть не третій і не четвертий сорт, ви не протухлі і не прогнилі, ви ще не народжені».

Народитися новими вони мали тут, в цьому дитбудинку. На той час Даза, звісно, не знала, що десь там, наверху, існувало дві теорії, два підходи, як чинити з дітьми ворогів народу. Перша — їх треба направляти у звичайні дитбудинки, щоб там вони відчули всю ненависть простих радянських дітей, а відтак і усвідомили, хто вони є, і під благотворним впливом перевиховались. Друга — таких дітей треба збирати в особливих таборах чи будинках, перевиховувати, робити корисними для суспільства. Слів «зомбі» чи «робот» тоді ще не знали, але система виховання вела саме до цього. Зрештою, другий підхід перед війною переважив. Тим більше, що в звичайних дитбудинках не завше й засуджували ізгоїв, а, траплялося, й відверто співчували їм, їхній гіркій долі.

У дитбудинку кілометрів за сто від Києва, куди потрапила Даза Снігурець, вихованці й вихованки поділялися на дві категорії: ті, що відмовилися від батьків-ворогів, і ті, котрі трималися, як Соня. Тих, що не хотіли відмовлятися, виховательки, вчителі й вихованці, котрі відмовилися, теж вважали ворогами народу. Яких, правда, не можна було розстріляти чи відправити кудись на Північ, в суворіший виправний табір, чи валити ліс, як їхніх батьків, котрих не розстріляли. Але їх можна було обзивати, крадькома або й відкрито дати штурхана, підставити ногу за мовчазної згоди тієї ж Тетяни Борисівни, підкласти в ліжко здохлу мишу чи обсипати щойно помиту голову заздалегідь припасеним піском або просто грязюкою. Не всі відважувалися на опір, та ж Сонька тільки тихо плакала або просто стискала зуби й затято мовчала.

Даза ночами, іноді і вдень згадувала, як мама мила їй голову пахучим-пахучим милом, потім ніжно витирала, доглядала все тіло, натирала чимось ще пахучішим, аж хотілося дихати — не передихати, казала такі ласкаві, лагідні, теплі, такі приємні слова, розповідала, якою красунечкою Даза виросте. І ким стане, як виросте. Лікарем. Балериною. Акторкою. Начальницею. Тепер всього цього не було, жило в якомусь дивному, болючому мареві-спогаді, все зникло, розчинилося і вже ніколи не повернеться. Отже, мама була подвійною чи потрійною зрадницею: вона зрадила Батьківщину, товариша Сталіна і її, Дазу. Яка любила Батьківщину, Сталіна і маму. А виходило, що маму не треба було любити. Треба було слідкувати за мамою. Бо мама готувалася, вже готувалася, коли промовляла такі лагідні, ніжні, пахучі слова до доньки, зрадити Дазу. І тато зрадив, бо це ж він підбивав маму, мама сама б до зради не додумалася, вона з гордістю казала: «У нас усе вирішує тато». Правда, тато сміявся: «Але всім керує мама». Отже, виходило, що вони обоє… обоє підлі змовники. Підлі… підлі… змовники… змовники… змо…

І Даза теж вирішила. Вона сказала Тетяні Борисівні, аж бринів при тому її голосок:

— Дозвольте звернутися.

І коли та дозволила — видихнула:

— Я хочу поміняти прізвище та по-батькові. Як Тамара.

Тамара, донька секретаря