Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

— От як у нас по-білоруському частують, — реготав господар, побачивши, що я зовсім розгубився.

Переді мною виросла гора. Я спробував протестувати, але викликав такий вибух обурення (у одного з гостей навіть сльози потекли: правда, він був трохи напідпитку), що я здався.

Лобуряка Антось приніс мені на таці «розгінну» чарку Я дуже міцний на хміль чоловік, але тут розгубився. У чарці було не менше пляшки якоїсь жовтої прозорої рідини.

— Не можу.

— Як це «не можу»? Не може тільки цнотлива дівка, та й та швидко згоджується.

— Багато, пане Дубатовк.

— Багато, коли три жінки в хаті, і то не для кожного… Е-е, хлопці, нас не поважають. Просіть шановного гостя.

— Не кривдіть… Випийте, — заревіли гості ведмежими голосами.

Довелося випити. Рідина обпекла всі мої нутрощі, вогняні кола заходили в голові, але я стримався, не скривився.

— Мужчина! — похвалив Дубатовк.

— Що це? — проковтнувши добрий шмат шинки, спитав я.

— Го! Старку польську знаєш, горілку знаєш, українського спотикача також, а нашого «Трис дзивинірис» не знаєш. Це, брате, по-литовському «тричі по дев'ять». Горілка на двадцяти семи травах. Ми її секрет у литовців вивідали століття тому. Нині її й самі литовці забули, а ми ще пам'ятаємо. Пий на здоров'ячко, потім я тебе добрим медом почастую.

— А це що? — спитав я, торкаючи виделкою щось темне на тарілці.

— Голубчику ти мій, це лосині губи в підсолодженому оцті. Їж, брате, підкріпляйся. Ця страва для богатирів. Предки наші, земля їм пухом, не дурні були. Їж, обов'язково їж.

А через хвилину, позабувши, що рекомендував «губи», кричав:

— Ні, брате, ти у мене звідси, не покуштувавши холодних пирогів з гусячою печінкою, не підеш. Антосю, сюди!

Прийшов Антось з пирогами. Я відмовився.

— Падай гостеві в ноги. Бий дурною головою об підлогу, проси, бо гість нас кривдить.

Через хвилину я також був напідпитку. Довкола кричали, співали, але я не забував їсти. Дубатовк висів у мене на плечі і дуднів щось, а що саме, я не дуже й слухав. Кімната почала розгойдуватись.

— А-а, вип'ємо чарку,

А за нею й дру-гу-у, —

ревів хтось. І раптом я згадав далекий будинок в ялиновому парку, бороду моху на деревах, камін, сумну постать біля нього. Мені стало сумно. «Я п'яна свиня, — повторював я, — не можна розкошувати, коли іншому погано». І так мені стало шкода її, що я спробував заплакати і… одразу зробився тверезим. Гості вставали з-за стола.

— Панове, — сказав Дубатовк, — прогуляйтеся трошки, треба стіл підновити.

Боже, це був ще тільки початок! А вони ж уже були добре п'яні. Була восьма година вечора. Нічого. Ще рано. Я знав, що, так раптово протверезівши, я більше не буду сьогодні п'яним, але все-таки вирішив пити обережно, бо ще в болоті загрузнеш — буде тоді історія.

Розважалися. Дубатовк показав добру колекцію зброї. Дуже хвалив одну стару шаблю, яку випросив у Романа Яновського. Казав, що російський булат бере мідну пластину, польська «зигмунтівка» — доволі товстий цвях, а це — наша, секрет ще татари за Вітовта завезли. Всередині ртуть, удар такий, що не тільки тонку мідну пластинку візьме, а й товсту. Йому не вірили. Він розкричався, загадав Антосеві принести чурбак. Антось уніс до кімнати коротку колоду завтовшки в три людські шиї, поставив на підлогу.

Всі притихли. Дубатовк примірився, вищирився, і раптом шабля описала в повітрі майже невидиме півколо.

Хакнувши нутром, Дубатовк потягнув шаблю на себе і… перерубав колоду навскоси. Помахав кистю руки в повітрі. Усі мовчали, приголомшені.

— Ось як треба, — коротко сказав він.

Під час цієї перерви мені вдалося відвести Світиловича на ґанок і, нагадавши йому його слова, розповісти про все, що відбувається у Болотяних Ялинах. Він надто схвилювався, сказав, що чув про все це й раніше, але не дуже вірив.

— Тепер вірите?

— Вам вірю, — просто сказав він, — і обіцяю вам, доки я живий, жодна волосина не впаде з її голови. Диявол це, привид або щось інше — я стану на його шляху.

Ми домовилися, що будемо розслідувати цю справу разом, що він через день прийде до мене і розповість, про що він довідався в околиці (різні чутки і плітки могли принести певну користь). Дубатовка вирішили поки що до справи не залучати: старий міг розгніватися і, за своїм звичаєм, рубати з плеча.

Вечеря тривала далі. Знову частували, знову пили. Я зауважив, що Дубатовк підливає собі і мені рівно, п'є і допитливо поглядає на мене. Коли я випивав чарку, на його лиці з'являвся вираз задоволення. Це було своєрідне підбадьорювання на змагання. А в перервах він пропонував то «млинці з мочанкою», то «надзвичайні штанці з м'ясом, так і плавають у маслі, святі таких не їли». Видно, він випробовував мене з усіх боків. Я пив і майже не п'янів.

Решта, крім Світиловича, були вже в тому стані, коли кожний не слухає, що каже інший, коли обличчя червоні, коли один співає, другий розповідає приятелеві про історію з його коханою, третій силкується звернути увагу всіх на якийсь колоритний факт своєї біографії, а четвертий сам собі розповідає, яка добра була в нього мати, і який він п'янюга, і який він ганебний, не вартий такої матері син Співали, цілувалися. Хтось вив:

Моя жінка в хаті,

А я п'ю, гуляю.

Корчмарю вола, а душу

Чорту пропиваю.

Другий тягнув своєї:

Розкажіть, добрі люди,

Де мій милий ночує.

Якщо в дальній дорозі —

Поможи йому, боже.

Як у вдови на постелі —

Покарай його, боже.

Як у вдови на постелі…

Хтось підвів голову від стола і проспівав свій варіант останнього рядка:

По-можи йому… тож-же.

Всі зареготали.

Врешті Дубатовк покрутив головою, немовби відганяв очмаріння, підвівся й оголосив:

— Я знайшов, нарешті, серед молодих справжнього шляхтича. Він пив сьогодні більше за мене, я очманів, а він свіжий, як кущ під дощем. Ви всі тут не витримали б і половини цього. Дев'ять вас лежали б без ніг, а один мукав. Це мужчина! Це людина! Його і тільки його я із задоволенням обрав би собі другом юнацтва.

Усі почали кричати «Славу!». Тільки Ворона дивився на мене похмуро і в'їдливо. Пили за моє здоров'я, за шляхту — сіль землі, за мою майбутню дружину.

Коли захват трохи пригас, Дубатовк подивився мені в очі і довірливо запитав:

— Одружишся?

Я невиразно