Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

— Вона гарна, — замість відповіді ствердив Дубатовк і зітхнув, відводячи очі вбік.

— Хто? — запитав я.

— Моя підопічна.

Справа зайшла надто далеко, і більше крутити не можна було, вийшло б, що я скомпрометував дівчину.

— Я не думав про це, — сказав я. — А якби навіть і думав, так це справа не моя. Запитали б перш за все у неї.

— Уникаєш серйозної відповіді, — раптом в'їдливо процідив Ворона (я не чекав, що він може чути нашу тиху розмову). — Не хочеш просто і щиро сказати поважним людям, що ганяєш за грішми, за родовитою дружиною.

Я пополотнів. Намагаючись триматися спокійно, відповів:

— Я не маю наміру одружуватися. І взагалі вважаю, що розмова про дівчину в холостяцькій підпилій компанії не пасує справжньому мужчині. Помовчте, пане Ворона, не привертайте уваги п'яних до безвинної дівчини, не псуйте її репутації, і я, хоч це жахлива образа, дарую вам її.

— Хо! — сказав Ворона. — Він мені дарує. Цей кіт, цей хамло.

— Замовчіть! — крикнув я. — Як ви ображаєте її одним з цих слів, подумайте!

— Панове! Панове! — заспокоював нас Дубатовк. — Вороно, ти п'яний.

— Думайте самі. Я простив вам одного разу вашу провину, але цього більше не робитиму, — прошипів Ворона.

— Мерзотник! — вигукнув я, шаліючи.

— Це я?

— Так, ви! — крикнув я так страшно, що навіть той, що спав, підвів голову від стола. — Я змушу вас заткнути пельку.

Столовий ніж просвистів у повітрі і плазом стукнувся мені в груди. Я скочив з місця, схопив Ворону за петельки і трусонув. В ту мить Дубатовк схопив нас за плечі і розтягнув, мовчки штурхонувши Ворону в груди.

— Соромся, Олесю! — загорлав він. — Ти щеня… Зараз же мирися.

— Ні, стривай, Дубатовк. Справа серйозна. Пізно. Зачеплено мій гонор, — ревів Ворона.

— І мій гонор як господаря. Хто тепер приїде до мені в гості? Усі скажуть, що в мене можна наткнутися на таке, — гув Дубатовк.

— Начхати, — вигукнув, вищирившись, Ворона.

Дубатовк мовчки заїхав йому в ухо.

— Тепер ти будеш перш за все битися на шаблях зі мною, бо він тільки взяв тебе за петельки, — прошипів він таким голосом, що багато хто здригнувся. — Я зроблю так, що мій гість піде звідси живий і здоровий.

— Помиляєшся, — майже спокійно сказав Ворона. — Хто перший образив, той перший і в черзі. А опісля вже буде справа і з тобою, хоч і вбий мене.

— Олесю, — майже благав Дубатовк. — Не ганьби моєї хати.

— Він битиметься зі мною, — твердо сказав Ворона.

— Ну й добре, — несподівано погодився господар. — Байдуже, пане Білорецький. Будьте мужнім. Цей підсвинок зараз такий п'яний, що не зможе тримати пістоля. Я, чого доброго, стану поруч з вами, це буде найнебезпечніше від куль місце на всьому місці дуелі.

— Що ви, пане Ригоре… — Я поклав долоню йому на плече. — Не треба. Я не боюся. Будьте мужнім і ви.

Ворона втупив у мене свої чорні мертві очі.

— Я ще не скінчив. Стрілятимемося не в садку, інакше цей джигун утече. І не завтра, інакше він виїде звідси. Стрілятимемося тут, зараз, в пустій кімнаті біля омшаника. І кожному по три кулі. У темряві.

Дубатовк зробив протестуючий жест, але в мою душу вже закралася холодна, скажена лють. Мені було все одно, я ненавидів цю людину, забув Яновську, роботу, себе.

— Я згоджуюся з вашим побажанням, — в'їдливо сказав я. — А ви скористаєтеся темрявою, щоб утекти від мене? Зрештою, як хочете.

— Левеня! — почув я переривчастий голос Дубатовка.

Я глянув на нього і вразився. На старого шкода було дивитися, обличчя його скривилося, в очах були нелюдська туга і сором, такий сором, хоч лусни… Він ледь-ледь не плакав, і на кінчику носа висіла якась підозріла крапля. Він навіть мені в очі не глянув, відвернувся і махнув рукою.

Омшаник прилягав до будинку, велике приміщення з сивим мохом у пазах стін. Павутиння, як розмотані сувої полотна, звисало з солом'яної стріхи і хиталося від кроків. Два шляхтичі несли свічки і привели нас у кімнату біля омшаника, зовсім порожню, з сірою брудною отинковкою і без вікон. Тут тхнуло мишами і брудом пустки.

Правду кажучи, я боявся і дуже боявся. Почуття мої були схожі з почуттями бика на різниці або людини, яка сидить у дантиста. І кепсько, і бридко, але втікати не можна.

«Ну, що буде, як він ось зараз візьме, і стрельне, і влучить мені в живіт? Ах, це жахливо! Утекти б куди».

Мені чомусь особливо жахливою здавалася рана в живіт. А я ще тільки-но під'їв.

Я ледь не застогнав від туги й огиди. Але своєчасно схаменувся і подивився на Ворону. Він стояв із секундантами біля протилежної стіни, заклавши ліву руку в кишеню чорного фрака, а в правій, опущеній вниз, тримав дуельний пістоль. Два інших заклали йому в кишені. Його жовте і якесь зневажливе лице було спокійне. Не знаю, чи міг я сказати те саме про своє лице.

Два мої секунданти (один із них був Дубатовк) дали й мені пістоль, два інших пістолі поклали в кишені — я нічого не помітив, я дивився в лице людини, яку я повинен убити, бо інакше вона уб'є мене. Я дивився на Ворону з якоюсь жадобою, немовби бажаючи зрозуміти, за що він уб'є мене, за що він мене ненавидить.

«За що я його вб'ю? — подумав я, немовби тільки я стояв тут із пістолем у руці. — Ні, його не можна вбивати. І навіть не в тому, не в тому річ, але ось ця тонка, така слабка людська шия, яку так легко перервати». Я також не хотів помирати, я вирішив викручуватися, добитися того, щоб Ворона вистрілив три рази і тим скінчити дуель.

Секунданти вийшли і залишили нас двох у кімнаті. Двері зачинили. Ми опинилися в повній темряві. Незабаром пролунав голос одного з секундантів Ворони. — Починайте.

Я зробив лівою ногою два «кроки» вбік і потім обережно поставив її на попереднє місце. Дивно, але всіляке хвилювання зникло, я діяв, як автомат, але так розумно і швидко, як ніколи не зміг би зробити це під контролем мозку. Не слухом, а скоріше шкірою я відчував присутність Ворони в кімнаті, там, біля другої стіни.

Ми мовчали. Зараз