Читати книгу - "І прибуде суддя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— За що її могли бити? І хто?
Моє питання неначе повисло в повітрі, такою довгою була пауза.
— Бачите, я погано знав Нілу, — сказав він, і, здавалося, став ще втомленішим. — І взагалі не знав її друзів.
— Різниця у віці?
— Так, різниця у віці. До того ж я тільки два роки тому повернувся до Старої Вишні. І взагалі…
Він поліз до кишені, дістав пачку цигарок, простяг мені. Я сказав, що не палю. Тоді він, перевернувши кілька разів у пальцях пачку, сховав її до кишені. Те, що він розповів далі, змусило мене чи не найбільше здивуватися того дня. Виявляється, у місцевій музичній школі, де Ніла вела клас скрипки, навчалася Степанова племінниця. Минулої зими він кілька разів забирав її, бо урок закінчувався, коли вже надворі темніло, а він якраз проходив повз школу дорогою з роботи. Так він ближче познайомився з Нілою. Він теж любив класичну музику, вони майже подружилися. Ніла йому навіть подобалася. Та влітку цього року вона несподівано подзвонила йому на роботу, попросила про зустріч, а коли вони зустрілися в єдиному у Старій Вишні ресторані, висловила дуже дивне прохання. Вона запропонувала Степанові зіграти роль її нареченого.
— Навіщо? — не втримався і вперше перебив я його мову.
— Я теж ставив собі це питання, — він знову дістав пачку і цього разу таки прикурив цигарку, проте затягся не жадібно, як можна було чекати, а якось обережно. — Тоді, під час тієї дивної розмови, Ніла попросила мене ні про що не питати. Сказала, що їй це потрібно, аби один чоловік дав спокій. Що ми повважаємося нареченим і нареченою два-три місяці, щонайбільше до нового року. Потім ми начеб розірвемо такі стосунки, залишившись для всіх добрими друзями. До того ж… До того ж вона сказала, що є змога цієї зими послати Олю, мою племінницю, на конкурс юних скрипалів до Луцька. Звичайно, якщо добре позайматися з нею. А якщо ми оголосимо про свої стосунки, а треба, щоб нас і побачили разом, і ми розповіли про майбутнє весілля своїм знайомим, то це ніяких зобов'язань, звісно, на мене не накладе. Я погодився. — Він затягся тепер уже глибше. — До того ж, Ніла, якщо відверто, мені таки подобалася. Я й подумав: а що, як раптом ця гра, яка для чогось їй потрібна, в один прекрасний день перестане бути грою? Я, бачите, вже раз був одружений, обпікся, тому до жінок ставився обережно, але Ніла здалася мені не схожою на інших. Серйозна, музику любить класичну, і взагалі…
Він затягся ще раз, а тоді пожбурив недопалка на купу сміття, яка лежала біля входу до цеху. Сказав, що ніяк не може позбутися цієї ідіотської звички — палити, хоч треба кидати, бо вже другий рік, як лікарі виявили в нього виразку, цієї весни вперше довелося лягти до лікарні, а зараз теж осіннє загострення. Я порадив смоктати цукерки, коли дуже захочеться палити. Він сказав, що знає про цей метод, але терпіти не може солодкого, чай теж п’є без цукру, хоч лікарі й тут рекомендують при виразці цукор неодмінно додавати. Він мені подобався все більше — в міру трудяга, в міру невдаха, не дуже ласий до жінок, напевне, й не надто сміливий при спілкуванні з ними. Я запропонував зайти в цех, бо ж таки холодно.
— Ще холодніше у мене на душі, — сказав він. — Уперше, повірте, після розлучення захотілося напитися, як дізнався, що Ніли вже нема. Треба буде піти до її батьків чи хоча б на похорон, а я боюся. Не те щоб її мертвої, а якось так… Я начеб винен теж у її смерті. Треба було все-таки довідатися, нащо їй та гра була потрібна, а я поделікатничав, та чого там, хотів не раз спитати, та не зважився. Бо ж про людське око ми раз чи два на тиждень зустрічалися. Балакали про все на світі — від музики до моди, часом і про політику та всяку єрунду, а те, що їй чимось допомогти треба, а може, й порятувати — не здогадався.
Далі він сказав, що таки вдягнеться і проведе мене. Це було доречно, бо хоч я й був зодягнутим набагато тепліше, а таки й собі змерз, тупцюючи на одному місці. Доки ми балакали, сонце встигло скотитися за тополі старого занедбаного парку, що підступав до заводу. Стало стрімко темніти, і мені чомусь зробилося лячно, що до повної темряви я не почую ще чогось важливого. А те, що далі розповів Степан, було справді чи не найважливішим з усієї його розповіді. Десь на початку осені до них прийшла працювати одна жінка, він заприязнився з нею, зрозумів, що народжується справжнє почуття, не таке, як з Нілою. Він тижнів зо два тому відверто сказав Нілі, що треба розірвати їхні стосунки. Вона благала почекати хоча б до різдвяних свят і все, для неї це дуже важливо, дуже. Вона так просила, він вперше побачив на її очах сльози, до того ж саме в січні на канікулах племінниця мала їхати на той осоружний конкурс. Одне слово, він згодився, хоч кожен день тепер став для нього мукою.
— Ну от, ви все й знаєте, пане слідчий, — сказав він.
— Дякую, — я відчув щось схоже на докори сумління, бо ж представився йому слідчим місцевої районної прокуратури.
Ми попрощалися майже як два добрих знайомих. Чомусь мені хотілося вірити йому від першого до останнього слова. Наостанку я поставив йому питання, яке кілька разів під час нашої розмови просилося на язик: чи були у нього з Нілою інтимні стосунки, правда, попередивши, що він може не відповідати. Він подивився на мене здивовано і навіть обурено — це я добре побачив, сутінки встигли перейти у ранній вечір.
— Ми ж не були правдивими нареченими, — сказав він. — Мені жодного разу таке не спало на думку, хоч доки я не познайомився з Лесею, то таки думав, що ми, може, й станемо ними.
— Вибачте, — сказав я.
Через десяток-другий секунд після міцного потиску руки і короткого шляху порожньою вулицею я оглянуся і здивовано завмер, бо побачив, що він стоїть на місці і дивиться мені вслід. Мені здалося, що він хоче гукнути, щоб розповісти ще щось, недоказане, я відверто подивився в його бік, заохочуючи до цього, але Степан Колбун так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І прибуде суддя», після закриття браузера.