Читати книгу - "Таємниця катакомб"

— У такому випадку мільйони душ весь час літають навколо нас.

— Або ж тільки деякі з них… Ті, що чомусь залишилися тут.

— Чому?

— Хіба я знаю? Бо не змогли потрапити до царства мертвих? Може, не здогадуються, що вже померли і просто… чекають.

— Чекають? На що чекають? Чи на кого?

— Кажу ж, не знаю! — роздратовано вигукнув Роберт.

Далі друзі йшли мовчки.

— Як тоді бути з твоєю бабусею? — раптом озвався Роберт.

— А що таке з моєю бабусею?

— Ти ж казав, що бачив її. Уже після її смерті… Як ти міг її бачити, якщо не віриш у таке?

Свейн зупинився, мов укопаний. Він довго мовчав, аж, зрештою, сказав:

— З бабусею — то інакше… Я не знаю, що саме бачив. Може, то було бабусине відображення, яке дивним чином зависло в нашій гірській хатині.

— Відображення?

— Ну, як картинка на диску — записав і можеш переглядати. То була не бабуся, а лише її зображення.

Роберт замислився. До такого він не додумався. А якщо Анґеліна була відображенням дівчинки, яка жила сотні років тому?

Але ж вони розмовляли! Як картинка може відповідати за запитання?

III

Мама приготувала на обід рибні фрикадельки в білій підливці. З креветками. І карі. Робертові смакували рибні фрикадельки в білій підливці з креветками й карі.

Раптом мама, з повним ротом, почала сміятися.

— Ото вже я! Безнадійна!

— Я знаю, — усміхнувся Роберт.

— Не повіриш, я забула повернути позичений телефон, коли забирала свій з ремонту!

— Ну то можеш тепер телефонувати сама собі…

— Заїду в майстерню завтра.

— Мамо? — озвався Роберт, коли вже наївся по саму зав’язку.

— Мгм?

— Ти щось чула про Доміні Канес?

— Доміні-хто? Книжка? Фільм?

— Чернечий орден.

— Ти маєш на увазі домініканців?

— Ні! Доміні Канес. Це означає Господні Пси.

— Уперше чую.

— Саме ченця того ордену я зустрів у катакомбах.

Мама перестала жувати.

— Він мав перстень з символом — хрест та ікло. Тому я знаю, що він з того ордену.

— Роберте…

— Це правда! Можеш сама перевірити в інтернеті!

— В інтернеті багато чудасій віднайдеться. Не все там є правдою.

— Це давній-предавній орден, мамо. Справжній. Знаєш, яке їхнє призначення. Вони…

— Більше про це ані слова!

— Гаразд, але їхнє покликання — допомогти Богові прискорити Судний день. Загибель світу.

— Досить!

— Але…

— Не хочу нічого й чути! Гадаю, це не пов’язано з отою Анґеліною?

IV

Священиця Вібека Віллюм була присадкуватою, повнотілою жінкою, з надто великими окулярами й вогненно-рудим волоссям. Вона відчинила Робертові двері, весело сміючись.

— Як приємно! — вигукнула вона.

Ще в передпокої Роберт здогадався, що Вібека Віллюм пекла булочки.

Вони ввійшли до вітальні.

Вібеці було дуже цікаво почути про Робертові пригоди. Хлопчик розповів про подорож до Рима й про те, що трапилося у катакомбах. Про Анґеліну не обмовився і словом. Не мав жодного бажання заводити ще одну дискусію, була вона насправді чи ні.

— І там ти знайшов малюнок на стіні? Око з хрестом усередині?

— Так. А ще рибу. Тобто зображення риби, видряпане в камені.

— Символ ранніх християн. Але ти це, мабуть, і сам знаєш.

— Знаю… То ви знайшли щось про той символ? Око з хрестом?

Вібека Віллюм вийняла зі стелажа книжку й розгорнула її на закладці.

— Цей символ ти мав на увазі? — запитала вона.

Роберт ледь не скрикнув, вражений.

— Той самий знак! — вигукнув він і показав фото в своєму мобільному телефоні.

— Око святого Горація, — кивнула Вібека.

Роберт здригнувся. І сам не знав, з чого б це.

Око святого Горація…

Горацій? Де він вже чув це?

— Що таке око святого Горація?

— Горацій був римлянином і жив у III столітті. Мав фах чинбаря, вичиняв шкіри тварин. Молодим брав участь у переслідуванні християн. Але згодом, у зрілому віці, навернувся у християнство, став побожним і вченим чоловіком, а кілька століть по тому його проголосили святим.

ФАКТИ ПРО СВЯТИХ

Святий — це людина, яка не лише жила смиренним і благочестивим життям, але й яку за її віру та вчинки вважали святою і більше наближеною до Боґа, ніж решта людей. Після смерті така побожна людина ставала святим. Проголошення святих — звична процедура в католицькій церкві, яка налічує понад десять тисяч святих. Деяких святих вважають покровителями окремих професій, інших — покровителями тварин або хворих. В образотворчому мистецтві святих часто зображають з німбом навколо голови.

— За які заслуги?

— Вважалося, що він був своєрідною з’єднувальною ланкою між звичайними людьми та Ісусом Христом.

— Хоч сам колись переслідував християн?

— В усіх нас закладена можливість до навернення в істинну віру, можливість залишити свої гріхи в минулому й віддатися служінню Отцю небесному…

— Розкажіть про символ! — урвав тираду Роберт, побоюючись, що Вібека Віллюм надто захопиться і виголосить цілу недільну проповідь.

— Ага, символ… Око святого Горація. Хрест в оці. Гербом чинбаря Горація (сьогодні це назвали б логотипом) було око. Цей знак він ставив на усіх вичинених шкірах. Згодом хтось додав до ока ще й хрест. Цей символ церква перестала використовувати ще 600–700 років тому. Але тривалий час в епоху Середньовіччя око святого Горація символізувало навернення грішників у християнську віру, бо ж і сам Горацій з грішника став віруючим. Ось, можна побачити…

Вібека Віллюм знову підійшла до книжкових полиць і вийняла стару книжку в шкіряній палітурці.

— Цій книзі вже сто років. Давня грецька версія старовинного трактату «De fide ad Gratianum Augustum», написаного ще в IV столітті отцем церкви Амвросієм Міланським. Тут він розповідає історію Горація (до речі, ще задовго до проголошення його святим), подаючи її як повчальну спонуку до наслідування.

— Що там написано?

Вібека Віллюм прокашлялася.

— Мені доведеться на ходу перекладати норвезькою, то вже потерпи трохи мою повільність:

У Римі в той час жив чинбар на ім’я Горацій. У юності він був запеклим ворогом християнського вчення і разом з іншими собі подібними регулярно переслідував та вбивав римлян-християн. Про раніше життя Горація ми знаємо з листа, якого він написав у старості:

Коли ми напали на монастир, черниці розбіглися хто куди. Немов миші й щурі! З гуртом роз’юшених люттю чоловіків я погнався за ще зовсім молоденькою черницею, яка намагалася порятуватись утечею. З криками, гиканням, улюлюканням ми гнали вулицями Рима. Для нас вона була не вартнішою за пацюка. Ми не знали жалю. Зрештою, вона сховалася в катакомбах. Там черниця, певно, почувалася у безпеці — захищена мороком, у смороді гниючих трупів, під опікою своїх мертвих одновірців. Але наше