Читати книгу - "Мертва зона"

«Ой Джонні, як же це несправедливо! — думала вона, дивлячись, як надворі падає сніг, укриває все чистою білою ковдрою, ховає під нею переможене літо й багряно-золоту осінь. — Як несправедливо, що вони не дають тобі піти, хоч куди б лежала твоя дорога».

Через кожні десять-дванадцять днів надходив лист від Герберта Сміта: Віра мала своїх адресатів, він — своїх. Він писав великими розгонистими літерами, користуючись старомодною авторучкою з чорнилом.

«Ми обоє живі й здорові. Усе чекаємо, як воно буде далі. Та й ви, мабуть, також. Так, Сейро, я теж читав дещо і знаю про те, про що ви ласкаво подбали написати нам у своєму листі. Нічого доброго не світить. Та ми, звісно, не втрачаємо надії. Я не такий побожний, як Віра, але по-своєму вірю в бога й тільки дивуюся, чому він не забрав Джонні до себе одразу, коли вже надумав це зробити. Який у тому сенс? Мабуть, ніхто не знає. Нам лишається тільки сподіватись».

В іншому листі він писав:

«Цього року мені доводиться робити майже всі закупки до Різдва, бо Вірі набрело в голову, що різдвяні дарунки — це гріховний звичай. Уже з цього ви можете судити, що з нею стає дедалі важче. Вона й раніше вважала, що це не свято, а святий день, — ви розумієте? — і якби оце побачила, що я пишу просто „Різдво“ замість „Різдво Христове“, то, напевне, ладна була б спопелити мене на місці. Вона завжди казала: „Не забуваймо, що це день народження Ісуса Христа, а не Санта-Клауса“, — але ніколи не заперечувала проти різдвяних дарунків. Навпаки, залюбки купувала їх сама. А тепер тільки те й робить, що гудить цей звичай. Здається мені, вона набирається цих химер від людей, з якими веде листування. Ой, як я хочу, щоб вона схаменулась і знову стала нормальною жінкою. А все інше в нас гаразд.

Герб».

Потім надійшла різдвяна листівка, над якою Сейра трохи поплакала:

«Шлемо вам наші найкращі побажання напередодні свят, і якби ви захотіли приїхати й провести Різдво з двома старими диваками, то вільна кімната вас завжди чекає. Ми з Вірою живі й здорові. Сподіваюся, що Новий рік для всіх нас буде кращим, і я певен цього.

Герб і Віра».

Вона не поїхала в Паунел на різдвяні канікули, почасти через Віру з її вибриками — читаючи між рядками Гербових листів, неважко було зрозуміти, що та дедалі глибше погрузала в свій химерний світ, — а почасти й через те, що тепер їхні взаємини здавалися Сейрі якимись дивними й майже нереальними. Вона тільки раз побачила зблизька непорушне тіло на ліжку бангорської лікарні, але відтоді їй завжди здавалося, ніби вона дивиться на нього в протилежний окуляр телескопу пам’яті: як і той аеронавт на повітряній кулі, Джонні був тепер аж ген-ген. Отож вона визнала за краще триматися від його батьків на відстані.

Мабуть, Герб також це відчув. З настанням 1971 року його листи почали надходити все рідше. В одному з них він як міг прозоріше натякнув на те, що час їй подумати про своє власне життя, а на закінчення додав: він, мовляв, не має сумніву, що в такої гарненької дівчини залицяльників не бракує.

Та ніяких залицяльників у Сейри не було, вона їх не хотіла. Джін Сідеккі, викладач математики, що колись, — як їй здавалося, тисячу років тому, — призначив їй побачення, після нещастя із Джонні непристойно скоро поновив свої зальоти й дати йому відкоша було нелегко, та зрештою начебто почав розуміти, що діла не буде. Хоч мав би зрозуміти й раніше.

Час від часу її запрошували й інші чоловіки, і один з них, студент юридичного факультету Уолтер Хезлітт, навіть трохи подобався їй. Сейра познайомилася з ним на новорічній вечірці у Енн Стаффорд. Вона збиралася заглянути туди на якусь часинку, одначе пробула досить довго і майже весь той час проговорила з Хезліттом. Сказати йому «ні» виявилося навдивовижу важко, але вона таки сказала, бо добре розуміла, чим він її привабив: Уолт Хезлітт, високий на зріст, з буйною темною чуприною та кривуватим іронічним усміхом, дуже нагадував їй Джонні. А це була аж ніяк не підстава зацікавитися чоловіком.

На початку лютого її запросив механік з автомайстерні у Клівз-Мілзі, що лагодив її машину. І знов Сейра майже погодилась, але потім повернула назад. Того чоловіка звали Арні Тремон. Він був ставний, смаглявий, мав по-своєму вродливе, усміхнене й трохи хиже обличчя. І нагадував їй Джеймса Броуліна, коміка з розважальної телепрограми, а ще дужче — одного студента-спортсмена на ім’я Ден.

Ні, краще було почекати. Почекати й побачити, як воно буде далі.

Але далі було ніяк.

3

Одного літнього дня 1971 року Грег Стілсон, на шістнадцять років старший і розумніший від того роз’їзного торговця бібліями, що до смерті забив собаку на безлюдній фермі в Айові, сидів у задній кімнаті своєї новозаснованої контори страхування та купівлі-продажу нерухомого майна в Ріджуеї, штат Нью-Гемпшир. Роки, що минули відтоді, не дуже позначились на ньому. Хіба що набігли зморщечки навколо очей та ще зачіска стала довша (але цілком у межах пристойності). Він і тепер був добре вгодований чоловік, і його обертове крісло жалісно рипіло, коли він рухався.

Він сидів, курив сигарету «Пел-Мел» і дивився на молодика, що зручно розсівся у кріслі проти нього. Грег дивився на того молодика з таким виразом, з яким зоолог міг би розглядати цікавий екземпляр рідкісної тварини.

— Бачите в мені простачка? — спитав Санні Еллімен.

Зростом Еллімен сягав шести футів п’яти дюймів[15]. На ньому була старезна засмальцьована джинсова куртка з відрізаними рукавами й ґудзиками. Сорочки під нею не було. На голих грудях теліпався нацистський залізний хрест, чорний з білою облямівкою. Пряжка ременя, що виднівся під одвислим пивним черевом, являла собою вирізьблений із слонової кістки чималий череп. З-під зашпилених унизу холош джинсів витикалися збиті прямокутні носаки високих черевиків армійського зразка. Довгі, до плечей, патли аж лисніли від задавненого поту й машинного мастила. З мочки одного вуха звисала сережка у вигляді свастики, також чорної з білою облямівкою. На грубому пальці правої руки він крутив на ремінці шолом, схожий на вугільне відерце. На спині його куртки був вишитий червоний чорт з хитро примруженим оком і роздвоєним язиком. Над чортом ішов півколом напис: «Чортова дюжина». А внизу — «Санні Еллімен, президент».

— Ні, — відказав Грег Стілсон. — Ніякого простачка я не бачу, зате