Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

— Гаразд, — усміхнувся той. — Мене це навіть дуже тішить. Читайте, скільки завгодно.

За хвилю він уже пересів за столик. Вийняв з кишені маринарки записничок, а з іншої кишені — фотокартку, допив каву й, ковтнувши коньяку, взяв до рук олівця і замислився.

— А чия це фотографія? — запитала його я, прибираючи з сусіднього столика порожні горнята. — Вашої коханої?

Поет здивовано глянув на мене.

— На жаль, ні, — відказав. — Я взагалі не знаю цієї жінки, бо випадково знайшов цю фотокартку біля одного смітника. Хтось викинув її разом із листами й старими газетами, які розкидав довкола вітер. Можливо, зовсім ненавмисно… Фото так сподобалася мені, що я вирішив забрати його, — воно ж усе одно нікому не належало. Шкода було, щоб воно так просто зникло у тому смітті…

Він простягнув мені світлину. З тієї чорно-білої, трішки пожовклої фотокартки на мене дивилася молода дівчина, трохи старша за мене, з густим довгим світлим волоссям, зачесаним на проділ, великими очима й ледь помітною усмішкою. Мабуть, цьому фото було вже понад двадцять, а то й тридцять років.

— Гарна, — проказала я, повертаючи фотографію поетові.

— Так, — підтвердив той, — вона вродлива. Щось у ній є таке… Якась незбагненна принадність… Можливо, вона струменить із її очей, сумних і мудрих. А можливо, з ніжних уст… Ця дівчина здається самотньою і не надто щасливою.

— Може, навпаки, вона цілком задоволена життям? — припустила я. — Молода і гарна… В таку, напевно, багато хто закохувався. Здається, вона навіть була розпещена увагою й любов’ю…

— Тоді б у неї мали бути зовсім інші очі. А в її очах — несповнені сподівання і якісь неможливі мрії, — провадив поет.

— Але хіба неможливі мрії — це нещастя? — скептично запитала я.

— Певною мірою. Іноді якась незначна на перший погляд обставина може обернутися справжньою трагедією. Насправді все у нашому житті залежить, здебільшого, від дрібниць.

— Цікаво, де тепер ця дівчина? Гадаєте, вона з нашого міста? Можливо, вона й далі мешкає тут?

— Я теж часто намагаюся уявити, хто вона, звідки, як склалася її доля?.. — зітхнув поет. — Адже видно, що фотокартка давня. От дивлюся на неї і починаю писати, у мене з’являються нові ідеї. Я навіть думаю, що, можливо, ця випадково знайдена фотографія є моїм талісманом, чи радше — своєрідною музою.

— Мабуть, краще було б, якби муза була у вас реальною, — зауважила я.

— А вона й зараз цілком реальна, — заперечив поет.

— Ну так, але, гадаю, її слід було б називати музою, якби ви знали її особисто і вона вас по-справжньому надихала. Хоча в такій справі немає ніяких гарантій — раптом, ви б у ній розчарувалися? Вона могла б виявитися зовсім інакшою, ніж та, яку ви уявляєте, дивлячись на світлину.

Поет похитав головою:

— Можливо, ви й маєте рацію. Можливо, зустрівши цю жінку тепер, я б не впізнав у ній ту юну і світлу дівчину з мудрими очима й вразливою душею. Тож краще, щоб вона залишалася моєю фото-музою — вона далека й вимріяна, зате не стримує польоту фантазії. Крім того, ця жінка вірна мені, вона розуміє мене без слів, не завдає мені прикрощів.

— Але хіба ж так цікаво?

Поет, здавалося, вже не чув мого запитання. Його полонили рими, він заходився швидко записувати їх у своєму нотатнику, і я йому не заважала.

Увечері, коли я, як завжди, дрімала над підручником з алгебри, зателефонували батьки. Мати розпитувала мене про те, як мені живеться у дядька, як працюється у його кав’ярні, які ціни на базарах, що я собі купую… Розповіла кілька пліток про мою однокласницю, яка завагітніла невідомо від кого, і про смерть старої сусідки, що ходила на милицях… У них все було по-старому. Мати вечорами плела шкарпетки і светри, переглядаючи безкінечні телепрограми, гримала на батька, який все робив не так, як вона б хотіла… А батько повертався із праці набурмосений і тішився тільки тим, що його донька сповнить нарешті його мрію і стане економістом. Його найбільше цікавило, як просувається моє навчання. Я тяжко зітхнула, але вирішила не розчаровувати тата.

— Все гаразд, — відказала я, щосили намагаючись надати своєму голосу безтурботного, жвавого тону. — У математиці є навіть певні успіхи… І викладачка вважає мене доволі здібною…

Батько зрадів. Навіть через слухавку я відчула, як він задоволено всміхається. А я ненавиділа себе за малодушність, нещирість, брехливість і боягузтво, та не могла нічого з собою вдіяти. Ніколи не думала, що, погодившись здійснити батькову мрію, я відчуватиму такий тягар та докори сумління. Чи зможу я коли-небудь бути справжньою і щирою із рідним батьком?

Не встигла я покласти слухавку, як знову пролунав дзвінок. Телефонував колекціонер.

— Я прочитав поезію твого друга, — він, уже звично, не привітався.

— І що, вона вам сподобалася? — нетерпляче запитала я.

На іншому кінці дроту почулося зітхання:

— Талановито, хоча й трохи екзальтовано. Органічно вона не є мені близькою, але, гадаю, її можна надрукувати.

— Справді?! — мало не вигукнула я.

— Так, але я не маю певності, чи є у тому сенс.

— Тобто? — незрозуміла я. — Ви ж мені щойно сказали, що цю поезію можна надрукувати!

— Навіть якщо вона й побачить світ за допомогою одного божевільного мецената, який полюбляє невідомих поетів і просто не знає, що йому робити із надміром грошей, продаватися книга все одно буде дуже кепсько. Крім того, її швидко забудуть, і вона невдовзі поповнить мою колекцію.

— І через те, ви гадаєте, немає сенсу її публікувати? — перепитала я.

— Саме так, — відказав колекціонер.

— А вам не здається, що ви помиляєтеся? — додала я, помовчавши якусь мить. Мабуть, у моєму голосі надто виразно почулися сердиті нотки, бо він розсміявся.

— Помиляюся?

— Авжеж! Якщо поезія справді варта того, щоб її надрукували, то її потрібно друкувати! І не важливо, що буде згодом! Не важливо, забудуть її чи не забудуть… Це немає ніякого значення! І ми не маємо на це впливу! Ми можемо лише допомогти цій книжці народитися! Ось що важливо! Щоби вона була! Навіть якщо потім і поповнить вашу колекцію! Навіть якщо її прочитає лише одна-однісінька людина, а не тисячі, у тому вже буде сенс! А може, для когось та книжка стане такою, що не відпускає? І хтось, узявши її до рук, раптом збагне, що чекав саме на неї!..

На мить запала тиша. Мені навіть здалося, що я розмовляла сама з собою, і колекціонер мене зовсім не слухав,