Читати книгу - "Метелик"

Я йду за ними аж до рослини, яку вони шматують, і бачу цілковиту організованість. Є серед них різальники, які тільки те й роблять, що нарізають шматки листків. Вони швидко стинають великий листок, схожий на листок бананиика, потім вельми спритно нарізають однакової величини шматки, що падають на землю. Внизу вишикувалася ціла шерега мурах того самого поріддя, хоча вони трохи відрізняються від різальників. У них збоку на щелепі видніє сіра смужка. Ці мурахи, вишикувавшись півколом, наглядають за мурахами-носіями. Носії підходять вервечкою до рослини з правого боку, а повертаються до мурашника з лівого. Вони закидають на себе свій вантаж дуже швидко й стають у вервечку, але час від часу через поспішність, з якою вони завантажуються й квапляться у вервечку, утворюються затори. Тоді втручаються мурахи-«поліцаї» і ставлять кожну трудівницю на місце, яке вона повинна зайняти. Я не зміг зрозуміти, чим завинила одна трудівниця, але її дві мурахи-«поліцаї» вивели з вервечки, відтяли їй голову й перерубали навпіл тіло. Потім «поліцаї» зупинили інших двох трудівниць, ті скинули з себе свої шматки листка, викопали лапками ямку, поклали в неї три частинки пошматованої мурахи й засипали їх землею.

Голубиний острів

Я так захопився тією комашнею, що мене просто приголомшує чийсь незнайомий голос:

— Не ворушись, а то пристрелю! Обернись!

Перед і мною стоїть голий до пояса чоловік у шортах кольору хакі й червоних шкіряних чоботях. Середнього зросту, кремезний, засмаглий. Він геть лисий, на носі й повіках — яскраво-голубе татуювання. Посеред чола витатуйований тарган.

— Ти озброєний?

— Ні.

— Ти сам?

— Ні.

— Скільки вас?

— Троє.

— Веди мене до своїх товаришів.

— Не можу. Один з них має карабін, і я не хочу, щоб тебе вбили, перш ніж я дізнаюся про твої наміри.

— Он як. Тоді не ворушись і говори тихо. Це ви троє втекли з лікарні?

— Ми.

— Хто Метелик?

— Я.

— Що ж, вважай, що ти зробив своєю втечею цілу революцію в селищі! Половину колишніх каторжан замкнули в жандармерії. — Він підходить до мене і, опустивши рушницю, подає руку. — Я бретонець у масці. Ти чув про мене?

— Ні, але бачу, що ти не людолов.

— Твоя правда, я ставлю тут капкани на птахів гоко. Мабуть, одного мого птаха з’їв тигр, якщо не ви.

— Ми.

— Хочеш кави?

З мішка, якого він носить за плечима, незнайомець Дістає термос, наливає трохи кави мені й сам теж п’є.

— Ходімо до моїх товаришів, — кажу я йому.

Він іде й сідає біля нас. Потім тихо сміється з того. що я налякав його карабіном.

— Я здогадувався, — каже він, — бо жоден людолов не хотів шукати вас — пішла чутка, нібито ви втекли з карабіном.

Бретонець розповідає, що він уже двадцять років у Гвіані, п’ять із них — на волі. Йому сорок п’ять років. З дурної голови він витатуював собі на обличчі цю маску, і тепер його не цікавить життя у Франції. Він любить джунглі й живе тільки з них: добуває тут зміїні й тигрові шкури, збирає колекції метеликів, особливо йому вдається полювання на гоко — птаха, якого ми з’їли. Одного такого птаха бретонець продає за сто — двісті п’ятдесят франків. Я хочу йому заплатити, але він обурюється й не бере грошей. Ось що він нам розповідає:

— Цей дикий птах — півень джунглів. Звісно, він ніколи не бачив ні справжньої курки, ні півня, ні людини. Коли мені щастить упіймати такого півня, я несу його до села й продаю тому, хто має курник, бо цей птах незвичайний. І той, не підрізаючи йому крил, взагалі нічого йому не роблячи, з настанням вечора пускає його в курник, а вранці відчиняє дверцята й бачить, що цей птах виходить звідти перший і ніби починає рахувати курей та півнів, які теж виходять з курника. Він іде слідом за ними, їсть, як і вони, при цьому пильно роззираючись на всі боки. Такого сторожового собаки пошукати! Ввечері він стає біля дверцят і невідомо як здогадується, що бракує однієї-двох курей, і тоді вирушає їх шукати. І чи то курка, чи то півень, він заганяє їх, дзьобаючи, мовби карає за те, що вони невчасно йдуть на своє сідало. Цей птах забиває пацюків, гадюк, землерийок, павуків, стоніг, а коли в небі з’являється якийсь хижак, жене всіх курей ховатися в траві і сам стає на чати. Він більше ніколи не покидає курника.

І цього чудового птаха ми з’їли, мов звичайнісінького півня!

Від бретонця в масці ми довідуємося, що Жезюса, Анфле і ще десятків зо три колишніх каторжан кинули до в’язниці жандармерії Сец-Лорана. Тюремника-араба звинуватили у змові й замкнули в карцері жандармерії. Від тих двох ударів, якими ми його оглушили, не залишилося й сліду, а от у наглядачів голови ще й досі в гулях.

— Мені ніщо не загрожує, бо всі знають, що я ніколи нікому не допомагав утекти.

Він каже нам, що Жезюс — негідник. Коли я згадую про човен, він іде його оглянути. Тільки-но позирнувши на нього, бретонець кричить:

— Голубе, та він же послав вас на неминучу смерть! Ця пірога не протримається на морі й години! Перша ж сяка-така хвиля розламає її навпіл. Нікуди не вирушайте в цьому човні, це буде самогубство!

— Що ж нам робити?

— Гроші маєш?

— Так.

— Скажу, що тобі робити, навіть допоможу, ти цього заслуговуєш. Я допоможу задарма, аби тільки ти й твої друзі врятувалися. Добрий човен можна роздобути на Голубиному острові. Там тепер живуть близько двохсот прокажених. На острові немає наглядачів, туди не навідується ніхто із здорових, навіть лікар. Харчі прокаженим доставляють раз на день човном — о восьмій ранку. Цим самим човном фельдшер привозить на острів коробку з ліками й передає її двом санітарам, теж хворим на проказу, а ті лікують прокажених. Жоден охоронець, жоден людолов, навіть священик і той не зважується ступити на острів. Прокажені живуть у невеличких солом’яних хижках — вони набудували їх самі. Але є в них і спільний великий будинок, де вони збираються. Вони вирощують курей та качок і додають їхнє м’ясо до своїх убогих харчів. Офіційно прокажені не мають права нічого продавати за межі острова, одначе потай торгують із Сен-Лораном, Сен-Жаном і китайцями з Нідерландської Гвіани. Усі ті хворі —небезпечні вбивці. Своїх вони вбивають рідко, але часто коять злочини, коли таємно роблять вилазки з острова. Потім, повернувшись додому, вони хваляться своїми грабунками. Для таких вилазок острів’яни мають кілька човнів — вони їх