Читати книгу - "Метелик"

украли в сусідніх селищах. Прокаженим суворо заборонено тримати човни, НагЛядачі стріляють у кожну пірогу, що підпливає до Голубиного острова або відпливає від нього. Отож прокажені затоплюють свої човни, наповнюючи їх камінням. А коли їм потрібен човен, вони пірнають, викидають з нього під водою каміння, і він спливає. На острові живуть люди різних рас, вихідці з різних районів Франції. Одне слово, твоя пірога може послужити тобі тільки на Мароні, і то як не дуже навантажена! Щоб вийти в море, треба роздобути інший човен, і найлегше зробити це на Голубиному острові.

— Але як це зробити?

— А ось як. Я проведу тебе по річці до острова. Сам ти його не знайдеш. Він за сто п’ятдесят кілометрів звідси, тож доведеться вертатися назад. Острів аж за Сен-Ао— раном, там іще цілих п’ятдесят кілометрів. Я підведу тебе якнайближче до острова, потім пересяду на свою пірогу, яку зараз причеплю до твого човна, а далі діятимеш сам.

— А чому ти не хочеш зійти зі мною на острів?

— О господи! — вигукує бретонець. — Та я лише раз у житті ступив там ногою на причал, до якого швартується човен адміністрації. Це булщ вдень, і з мене цілком досить того, що я там побачив. Даруй, Метелику, але ноги моєї більш ніколи не буде на тому острові! Я не можу перебороти в собі огиди стояти серед тих людей, говорити з ними, та ще й про щось домовлятися! Там я завдам тобі більше шкоди, ніж принесу користі.

— Кали вирушаємо?

— Як споночіє.

— Котра зараз година?

— Третя.

— Гаразд, я ще встигну трохи поспати.

— Краще я попливу на порожній пірозі, а Клузйо залишу тут стерегти наші речі.

— Так не слід робити. Ти ніколи не знайдеш цього місця, навіть серед білого дня. А пливти річкою вдень ні в якому разі не можна. На вас і досі полюють. З’являтися на річці вам ще більш небезпечно.

Вечоріє. Бретонець іде по свою пірогу і прив’язує її ззаду до нашої. Клузйо сідає біля бретонця, який уже взяв у руки весло, щоб стернувати, Матюрет умощується посередині, а я спереду. Ми насилу вибираємося з бухточки, і коли випливаємо на річку, на землю вже спадає ніч. Велике. червоне сонце запалює над морем обрій. Міріади вогнів — справжній фейєрверк — змагаються між собою, і там, де вони зливаються, кожен силкується бути найяскравішим — найчервонішим або найжовтішим. Кілометрів за двадцять попереду ми виразно бачимо гирло цієї величної річки, яка, іскрячись рожево-сріблястими блискітками, поспішає до океану.

— Відплив закінчується, — каже бретонець. — За годину дасть про себе знати приплив, ми скористаємося з нього й рушимо вгору по Мароні. Отож під його натиском без особливих труднощів досить швидко дістанемося до острова.

Враз стає темно.

— Вперед! — каже бретонець. — Веслуйте чимдуж, аби вибратися на середину річки. Тепер не куріть.

Весла занурюються у воду, і ми досить швидко пливемо впоперек течії. Бретонець і я веслуємо злагоджено, Матюрет — як може. Що далі ми випливаємо на середину річки, то дужче відчуваємо силу припливу, який підштовхує нас. Ми пливемо швидко, відчуваємо, що ця швидкість зростає й зростає. Приплив дедалі дужчає й нестримно несе нас уперед. А вже за шість годин ми наближаємося до острова, пливемо просто на нього: майже посеред річки виринає велика темна маса.

— Ось і він, — каже пошепки бретонець.

Ніч не дуже темна, але стоїть туман, і розгледіти острів нелегко. Ми підпливаємо. Коли вже починають вимальовуватись обриси скель, бретонець перебирається на свою пірогу, швидко відв’язує її від нашої і шепоче нам:

— Хай щастить вам, друзі!

— Дякуємо.

— Дарма.

Наш човен, яким уже не стернує бретонець, летить просто на острів. Я силкуюсь підняти його носа й зробити крутий поворот, але це мені не вдається, і під натиском течії ми вганяємося в якусь рослинність, що звисає у воду. Я щосили гальмував веслом, і все ж якби човен наткнувся не на гілля дерев, а на скелю, то розбився б, і ми залишилися б без харчів та речей. Матюрет стрибає у воду, тягне човна, і ми опиняємося під величезним крислатим деревом. Матюрет усе тягне й тягне, і нарешті ми прив’язуємо човна. Випиваємо по ковтку рому, а тоді я беру компас, залишаю товаришів у човні й сходжу один на берег.

Я проламую перед собою гілля й прив’язую до нього клапті мішковини, які прихопив з собою. Потім помічаю тьмяне світельце, чую голоси й розрізняю в темряві обриси трьох хижок. Я не знаю, як підійти до них, і вирішую виказати себе. Я припалюю сигарету. Тої ж миті, як спалахує вогник, до мене з гавкотом кидається собака, намагаючись укусити за ногу. «Хоч би цей собака не був прокажений, — думаю я. — Та ти що, йолопе, собаки ж на проказу не хворіють!»

— Хто там? Хто? Це ти, Марселю?

— Це втікач із в’язниці.

— Чого ти сюди прийшов? Обікрасти нас? Гадаєш, ми багаті?

— Ні, мені потрібна допомога.

— Безплатно чи за гроші?

— Заткни пельку, Сово!

З хижок виходять чотири тіні.

— Іди сюди, друже, б’юсь об заклад: ти той, хто прихопив із собою карабін. Якщо він зараз при тобі, то поклади його на землю, тут не бійся нікого.

— Так, це я, але карабін не при мені. — Я підходжу до них ближче, та в темряві розгледіти їхніх облич не можу. Я безглуздо простягаю руку, але ніхто її не тисне. Нарешті усвідомлюю, що руки тут не подають: вони не хочуть мене заразити.

— Ходімо до хижі, — сказав Сова.

Всередині на столі стоїть олійна лампа.

— Сідай.

Я сідаю на солом’яний стілець без спинки. Сова засвічує ще три олійні лампи й одну ставить на стіл просто переді мною. Дим від кокосової олії огидно смердить. Я сиджу, а вони п’ятеро стоять. Їхніх облич я не бачу, а моє освітлює лампа на столі, — цього їм і хотілось. Озивається голос, який звелів Сові заткнути пельку.

— Агнію, іди спитай, чи можна привести його до громадського дому. Побалакай з Туссеном і швидше вертайся. Тут, друже, ми не маємо чого запропонувати тобі випити, хіба що кілька яєць. — Він ставить переді мною кошик з лози, повен яєць.

— Ні, дякую.

Один з них сідає близько біля мене, і тоді я вперше бачу обличчя прокаженого. Це щось жахливе, і я намагаюся не дивитись на нього й не виказувати свого враження. Ніс у нього цілком роз’їдений, посеред обличчя видніє дірка. Наголошую: не дві, а одна дірка, завбільшки з двофранкову монету. Правий