Читати книгу - "Метелик"

бік нижньої губи теж роз’їдений, тому видно, як його три дуже довгі розхитані жовті зуби впинаються в голу верхню щелепу. В нього тільки одне вухо. Він кладе обв’язану бинтом правицю на стіл. На лівій руці в нього лишилося тільки два пальці, якими він підтримує довгу товсту сигару, що її згорнув сам із напівдостиглого листка тютюну, бо сигара ще зеленкувата. Повіка в нього збереглася тільки на лівому оці, а на правому її вже немає, там тепер видніє глибока яма, що тягнеться аж до посивілого розкуйовдженого чуба.

Він каже мені дуже хрипким голосом:

— Ми допоможемо тобі, друже. Я не хочу, щоб ти став таким, як я.

— Дякую.

— Мене звати Жан Безстрашний, я — дитя передмістя. Я був гарніший, дужчий і здоровіший за тебе, коли мене привезли на каторгу. І ось що зі мною сталося за десять років.

— Тебе не лікують?

— Лікують. Мені полегшало після того, як я став робити собі уколи. Поглянь, — повернув він голову, показавши мені її лівий бік. — З цього боку рана засихає.

Мене сповнює велика жалість, і я, бажаючи виявити свою прихильність до нього, намагаюсь торкнутися його лівої щоки. Але він відкидає голову назад, проказуючи:

— Дякую за те, що ти хотів торкнутися мене, але ніколи не торкайся прокаженого, не їж і не пий з його котелка.

Я досі бачив обличчя тільки одного прокаженого, того, якцй не дав мені до нього доторкнутися.

— Де він? — з’явилася в дверях тінь низького чоловіка, лише ледь вищого за карлика. — Його хочуть побачити Туссен та інші. Веди його до центру.

Жан Безстрашний підводиться й каже мені:

— Ходи зі мною.

Ми рушаємо всі разом: четверо чи п’ятеро поперед мене, я — поряд із Жаном Безстрашним, решта — позаду. Хвилини за три виходимо на якийсь майданчик, освітлений місяцем. Це плеската вершина острова, посеред якої стоїть будинок. З двох його вікон цідиться світло. Біля дверей нас уже чекають зо два десятки людей. Коли ми підходимо ближче, вони розступаються, даючи нам дорогу. В залі, метрів десять завдовжки й чотири завширшки, стоїть щось на зразок каміна, в ньому горять дрова, а біля нього лежать здоровенні камені однакового розміру. Залу освітлюють два великі гасові ліхтарі. На табуреті сидить чоловік непевного віку з білим обличчям і чорними очима. Позад нього на ослоні — ще п’ять-шість острів’ян.

— Я Туссен Корсіканець, — каже той, що на табуреті. — А ти, певне, Метелик?

— Так.

— На каторзі новини розходяться швидко — так само швидко, як ти дієш. Куди ти подів карабін?

— Ми кинули його в річку.

— Де саме?

— Навпроти лікарняного муру, там, де ми через нього перелазили.

— Його можна дістати?

— Гадаю, можна. Там не глибоко.

— Звідки ти знаєш?

— Ми заходили у воду — довелося нести до човна покаліченого товариша.

— Що з ним?

— Зламав ногу.

— Ти йому допоміг?

— Порозколював уподовж кілька гілляк і примотав їх навколо ноги.

— Йому боляче?

— Так.

— Де він?

— У пірозі.

— Ти сказав, що прийшов просити допомоги. Якої саме?

— Мені потрібен човен.

— Хочеш, щоб ми дали тобі човен?

— Так, я маю чим заплатити.

— Гаіразд. Я продам тобі власний човен. Прекрасний човен, зовсім новий. Я вкрав його минулого тижня в Альбіні. Не човен, а трансатлантичний корабель. Немає тільки кіля. Та за дві години ми поставимо тобі чудовий кіль. А решта на місці: стерно, чотириметрова щогла із залізного дерева й новісіньке вітрило з лляного полотна. Скільки даси?

— Назви ціну. Я не знаю, які тут ціни.

— Як можеш, дай три тисячі франків, а як ні, то знайди завтра вночі карабін, і за нього я тобі віддам човща.

— Ні, краще я заплачу.

— Гаразд, домовилися. Блохо, дай кави!

Блоха, заввишки з карлика, який приходив по мене, підходить до полички, прикріпленої до стіни над вогнем, бере новісінький блискучий і чистий котелок, наливає в нього з пляшки кави й ставить на вогонь. Перегодя він розливає цю каву в кухлі, що стоять біля каміння, а тоді Туссен нахиляється й роздає ці кухлі чоловікам, що товпляться позад нього. Блоха простягає мені котелок і каже:

— Пий, нічого не боячись, бо цей котелок призначається тільки для здорових людей. Жоден хворий не п’є з нього.

Я беру цей котелок і п’ю, потім ставлю його собі на коліно. І нараз бачу, що до Котелка прилип чийсь палець. Сам не знаю, що мені робити, але тут озивається Блоха:

— Погляньте, я знову втратив пальця! Де ж він у дідька подівся?

— А ось він, — кажу я, показуючи йому котелок.

Він відриває пальця, кидає у вогонь і назад повертає мені котелок.

— Можеш пити, в мене суха проказа. Я розпадаюсь на частини, але не гнию, я не заразний.

До мене доноситься запах паленого тіла. Мені спадає на думку: «Мабуть, це горить той палець».

— Тобі доведеться побути тут завтра до вечора й дочекатися відпливу, — каже Туссен. — Іди й попередь своїх товаришів. Пораненого віднеси до хижки, забери все з піроги, а саму її потопи. Ніхто з нас не може тобі допомогти, сам повинен зрозуміти чому.

Я хутко повертаюсь до своєї піроги, ми з Матюретом беремо Клузйо й несемо його до солом’яної хижки. За годину закінчуємо розвантажувати пірогу й дбайливо складаємо речі на березі. Блоха просить подарувати йому пірогу й весло. Я віддаю її йому, він іде топити її в добре знайомому йому місці. Ніч минає швидко. Всі троє лежимо в хижці на нових ковдрах, які нам прислав Туссен. Їх принесли в обгортковому папері. Лежу й розповідаю Клузйо та Матюрету про свою угоду з Туссеном. Клузйо з дурної голови каже:

— Виходить, втеча нам коштує шість тисяч п’ятсот франків. Я дам тобі, Метелику, половину цих грошей — три тисячі франків, що лишилися в мене.

— Не варто зараз торгуватися. Поки я маю гроші, я плачу. А там побачимо.

Ніхто з прокажених не заходить до нашої хижки. Аж коли настає день, з’являється Туссен.

— Доброго ранку. Можете спокійно виходити. Вам тут ніщо не загрожує. Один із наших заліз на вершині острова на кокосову пальму й пильнує, чи немає на річці човнів з наглядачами. Нікого там не видно. Поки на пальмі майорить біла ганчірка, ми знаємо: він не бачить нічого небезпечного. А як щось помітить, то відразу злізе з пальми й скаже нам. Назбирайте плодів папайї і поїжте.

— Туссене, а як кіль? — запитую я.

— Зараз ми зробимо його з дверей медпункту. Там досить важке дерево. З двох дощок вийде добрий кіль.