Читати книгу - "Галапагос"

— Мабуть, нам слід трохи посидіти на телефоні, — мовив Кінг до секретарки.

Та сказала, що подзвонить усім сама, але Кінг заперечив. Цей свій обов’язок він не міг доручити нікому. Адже він сам переконав усіх тих знаменитостей узяти участь у круїзі, ходив коло найславетніших серед них, як закоханий коло жінки. І тепер мусить принести їм погані вісті сам, як і годиться порядному коханцеві. Принаймні, він не матиме клопоту, щоб розшукати більшість із них. Усього їх було сорок дві особи; навіть не об’єднані доти в пари чи групи, вони самі поділилися на кілька компаній для спільного обіду, — про це сповістили того дня колонки світської хроніки, — для того, щоб у приємному товаристві провести останні години перед тим, як попідкотять розкішні лімузини й відвезуть їх до міжнародного аеропорту імені Кеннеді; а там на них рівно о десятій чекатиме спеціальний рейс «Екваторіани» до Гуаякіля.

І ще принаймні йому не доведеться вести розмов про повернення грошей, бо за круїз ті люди не платили ані долара; ба більше, вони вже одержали безплатно дорожні набори та речі туалету, а також по капелюху-панамі.

Задля забави — зрештою, досить сумної — собі й секретарці, Кінг зіграв тепер свій коронний номер з опудалом морської ігуани. Взявши його й притуливши як телефонну трубку до вуха, він промовив:

— Місіс Онассіс? На жаль, у мене для вас неприємні новини. Вам тепер не пощастить побачити танка-залицяння голубоногих олушів.

Кінгові вибачення по телефону були всього лиш галантною формальністю. Ніхто вже не чекав того спецрейсу о десятій. Між іншим, на десяту годину того вечора Ендрю Макінтош, Дзендзі Хірогуті та капітанів брат Зігфрід будуть усі мертві й уже завершать свій короткий шлях голубим тунелем до потойбічного життя.

Всі зі списку пасажирів, з ким Кінг мав розмову, вже встигли змінити свої плани на найближчі два тижні. Більшість поїде на той чи той лижний курорт у безпечних межах Сполучених Штатів. А на обіді, влаштованому шістьма з них, усі вирішили поїхати на одну тваринницьку ферму з тенісними кортами у Фініксі, штат Арізона.

Насамкінець Кінг, перед тим, як піти з контори, зателефонував чоловікові, що з ним дуже близько зійшовся за останні десять місяців. Це був доктор Теодоро Доносо, поет і лікар з Кіто, представник Еквадору в Організації Об’єднаних Націй. Медичну освіту він здобув у Гарвардському університеті; до речі, й кілька інших еквадорців, з якими мав справу Кінг, теж навчалися в Сполучених Штатах. Так, капітан «Баійї де Дарвін» Адольф фон Кляйст був випускник Академії військово-морського флоту в Аннаполісі. Його брат Зігфрід закінчив школу готельних менеджерів при Корнелльському університеті у місті Ітака, штат Нью-Йорк.

У трубці було чути гучний шум, так наче в представництві тривала п’яна вечірка. Доктор Доносо причинив двері, і шум трохи притишився.

— Що вони там святкують? — спитав Кінг.

— Це фольклорний балет, — пояснив посол. — Репетирують вогняний танець індіанців канка-боно.

— Вони не знають, що подорож відмінено? — здивувався Кінг. Виявилося, що знають, але вирішили залишитись у Штатах і заробити доларів для своїх родин виступами у нічних клубах та в театрах танцем, який, завдяки Кінговій рекламі, набув такої слави, — вогняним танцем канка-боно.

— А в трупі є справжні канка-боно? — поцікавився Кінг.

— Я гадаю, що справжніх канка-боно нема ніде, — сказав посол. Він якраз був автором вірша на двадцять шість рядків під назвою «Останній канка-боно», де йшлося про винищення малого племені в еквадорській сельві. На початку вірша було одинадцятеро канка-боно, а наприкінці — тільки один, та й той почувався недобре. Це був, однак, лише плід його уяви, бо поет, як і переважна більшість еквадорців, ніколи не бачив жодного канка-боно. А втім, він чув, що те плем’я скоротилося до чотирнадцяти осіб, тож остаточне їх винищення внаслідок вторгнення цивілізації здавалося неминучим. Навряд чи міг він знати, що менше ніж за сто років майже кожна людська істота на Землі матиме переважно кров канка-боно, лише з невеликими домішками крові фон Кляйстів та Хірогуті.

І цей запаморочливий поворот історії відбудеться значною мірою завдяки одній із двох цілковитих нікчем у первісному списку учасників «Круїзу віку до витоків природи». Нею була Мері Хепберн. Другим нікчемою був її чоловік, який сам зіграв ключову роль у долі людства, коли перед лицем власної смерті замовив одну дешеву каютку нижче ватерлінії.

22

Двадцять шість слізливих рядків посла Доносо по «Останньому канка-боно» були передчасні, щоб не сказати більше. Натомість йому слід було б виплакати на папір «Останнього американця», «Останнього європейця», «Останнього азіата» чи «Останнього африканця».

В усякому разі, він слушно передбачив, що станеться з мораллю еквадорців за якусь годину, коли сказав Боббі Кінгові по телефону:

— Там усі просто-таки будуть убиті, як дізнаються, що місіс Онассіс уже не приїде.

— Такі величезні зміни — і всього за якийсь місяць, — мовив Кінг. — «Круїз віку до витоків природи» здавався лише одним із багатьох заходів, на які з надією могли дивитись еквадорці. І раптом він став їхньою єдиною надією.

— Це так, ніби ми приготували великий кришталевий келих пуншу з шампанським, — сказав Доносо, — і раптом, за одну ніч, цей келих перетворився на іржаве відерце з нітрогліцерином.

Потім він розповів, що якби не «Круїз віку до витоків природи», то перед Еквадором принаймні на тиждень чи два раніше постали б нерозв’язні проблеми. Уряди сусідніх країн — Колумбії на північ та Перу на південь і схід — уже скинуто й замінено військовими диктатурами. Нові господарі Перу, по суті, щоб відвернути великі мозки свого населення від власних проблем, уже готові були оголосити Еквадору війну.

— Якби місіс Онассіс тепер туди прилетіла, — сказав Доносо, — люди зустріли б її як визволительку, як чародійницю. Вони чекали б, що вона пошле до Гуаякіля судна з провізією і накаже бомбардувальникам Сполучених Штатів скидати на парашутах хліб, молоко та свіжі фрукти для дітей!

А нині, мушу визнати, як тільки йому чи їй виповниться дев’ять місяців, уже ніхто не чекає визволення ні від чого. Ось яка тепер тривалість людського дитинства.

Мене самого визволяли від дурості й безтурботності до десятирічного віку, доки мати оголосила нам із батьком