Читати книгу - "Биті є. Макар"

…Нані стояла біля вікна, дивилася на надто акуратний і надто зелений, як для спеки за вікном, газон перед татовим офісом. Ось до дверей іде Боря, мляво перебирає довгими, як у баскетболіста, але не такими міцними й м'язистими ногами. Ось поряд із ним зупиняється автівка… З неї виходить білявий хлопчина… Так! Це він. Макаров? Його звати Сашко Макаров?… Гучно гримає дверцятами. Усміхається… Усміхається? Так! Не примарилося. Сміється задьористо й азартно. Від такого сміху вітри лоскочуться. А сум же де? Як і не було… Йде до Борі, показує немалу теку говорить щось, жестикулює по-італійськи так… доречно…

Нані звела чорні брови, рвучко відійшла від вікна.

– Тато! – в мобільний. – Я їду до Процева.

– З Борисом? – уточнив трепетний тато.

– Ні. Таксі викличу.

– Чому так?

– Не хочу з Борькою! Він… у людях не розбирається! – спантеличила незрозумілим.

З таксі не склалося. Цього ще не вистачало! Новаковський прислав броньований «кубик». Нані забрала з бюро нерозпаковану посилку з Відня і, поки досвідчений водій керував на Проців, вивчала її зміст на задньому сидінні авта. Замість Курцвайля і Клімта їй надіслали один товстезний фоліант під назвою «Віденьский сецесіон». Засмутилася. У благополучній Європі усе плутають так само, як і в Україні. Почала гортати… Мозер, Хофман, Штер, Ольбрих…

– Треба було замовляти каталог Віденського історичного музею, – з прикрістю. – Там би вона точно була…

Перегорнула сторінку… Завмерла. На всю сторінку репродукція картини Курцвайля.

– «Жінка у жовтій сукні»… – прошепотіла. Вдивилася. – …Здрастуй, мамо.

Неймовірне відкриття Нані зробила зовсім недавно. Перебирала книжки і в одному підручнику, присвяченому модерну відстань не дозволяло навіки сполохане серце Ярослава Михайловича.

…Нані стояла біля вікна, дивилася на надто акуратний і надто зелений, як для спеки за вікном, газон перед татовим офісом. Ось до дверей іде Боря, мляво перебирає довгими, як у баскетболіста, але не такими міцними й м'язистими ногами. Ось поряд із ним зупиняється автівка… З неї виходить білявий хлопчина… Так! Це він. Макаров? Його звати Сашко Макаров?… Гучно гримає дверцятами. Усміхається… Усміхається? Так! Не примарилося. Сміється задьористо й азартно. Від такого сміху вітри лоскочуться. А сум же де? Як і не було… Йде до Борі, показує немалу теку, говорить щось, жестикулює по-італійськи так… доречно…

Нані звела чорні брови, рвучко відійшла від вікна.

– Тато! – в мобільний. – Я їду до Процева.

– З Борисом? – уточнив трепетний тато.

– Ні. Таксі викличу.

– Чому так?

– Не хочу з Борькою! Він… у людях не розбирається! – спантеличила незрозумілим.

З таксі не склалося. Цього ще не вистачало! Новаковський прислав броньований «кубик». Нані забрала з бюро нерозпаковану посилку з Відня і, поки досвідчений водій керував на Проців, вивчала її зміст на задньому сидінні авта. Замість Курцвайля і Клімта їй надіслали один товстезний фоліант під назвою «Віденьский сецесіон». Засмутилася. У благополучній Європі усе плутають так само, як і в Україні. Почала гортати… Мозер, Хофман, Штер, Ольбрих…

– Треба було замовляти каталог Віденського історичного музею, – з прикрістю. – Там би вона точно була…

Перегорнула сторінку… Завмерла. На всю сторінку репродукція картини Курцвайля.

– «Жінка у жовтій сукні»… – прошепотіла. Вдивилася. – …Здрастуй, мамо.

Неймовірне відкриття Нані зробила зовсім недавно. Перебирала книжки і в одному підручнику, присвяченому модерну

початку XX століття, побачила невеличку репродукцію. Макс Курцвайль був не тільки видатним архітектором, він малював неперевершено. На зеленому сап'яновому дивані легким ангелом завмерла жінка у розкішній жовтій сукні. Тане гармонія сюжету, кольору, не гра світла й тіні вразила Нані. Жінка на картині була неймовірно схожа на маму. Ні! Не так. То була Анука. Нані ніколи не бачила маму такою за життя. У неї не було такої сукні, і вона ніколи не збирала густе чорне волосся високо над потилицею, але то була мама. Ні! Не так! Вона стала такою десь там, у далеких світах. І Нані не мала у тому сумнівів. Вона би зірвалася до Відня: стояти перед тою картиною, сліз не ховати! Вона би замовила копію, але тато… Що станеться з татовим серцем? Нані не знала, як розпорядитися своїм секретом…

До чорного вечора просиділа у траві неподалік дому. Усе на маму дивилася. Молоду, задумливу, красиву, здорову, нескалічену… Коли сонце втопилося у воді, а навколо дівчини у повітрі закрутилась мошкара, вона врешті відірвала погляд від фоліанту, глянула на дім. «Господи! Що я накоїла?! – вразилася. – Навіщо я побудувала це страшне, неоковирне чудовисько?! Мама б ніколи не захотіла такого! У ті останні страшні дні вона малювала не дім своєї мрії… Вона намагалася відволікти і заспокоїти мене… Чому?! Чому я не зрозуміла цього?! Чому останній мамин подвиг перетворила на план будівництва?… І як я тільки могла увічнити її біль, її страшний відхід, її тугу?!..Бідний тато!» Підхопилася. Ні, ні! Цього не можна так лишати. Вона знайде пагорб. Чи просто насипле його. На пагорбі виросте капличка. Замість ікон там буде «Жінка в жовтій сукні». А дім… Дім вона перебудує. Вона знає тепер, яким би мама хотіла бачити дім своєї мрії. Тато… Тато зрозуміє.

Нані скинула босоніжки. Притисла до грудей фоліант, пішла до ріки. Причал… Тільки причал можна не чіпати. Логічний, функціональний, зрозумілий. Сіла на дерев'яний настил, спустила ноги у воду і раптом відчула… Відчула… Озирнулася в бік густих куширів… По коліна в темній воді стояв… він.

– Ти… плив?! – спитала Нані.

Макар кивнув. Розвів руками.

– Охорона… По суходолу до тебе ніяк. По воді теж… складно, але вийшло.

– А чому… ти не знайшов мене у місті?

Він розсміявся.

– Я не знаю, де ти живеш. Уперше побачив тебе у квіткарні, вдруге – тут. Думав, гостя. Ти наказала Борі відвезти тебе до міста. Потім мені сказали… Ти тут… живеш.

– Я знаю, як тебе звати! – сказала вона визивно.

– Я теж…

Замовк, примружився – ліхтар на причалі якраз за спиною Нані. Вона його бачить. її лице знову в тіні.

– Містика! – усміхнувся спантеличено. – Знову не видно твого обличчя. Я бачу тебе вчетверте і жодного разу не зміг роздивитися твоє лице. Ти… красива?

Нані знітилася. Дивний!

– Ти не знаєш?

– Ні.

– Ти не знаєш мого лиця. Ти не знаєш мого характеру і вдачі. Ти нічого про мене не знаєш!..Чому ти полюбив мене?

Макар видихнув, побрьохав по воді до краю причала. Торкнувся мокрою рукою тонкого шраму на дівочій нозі.

– Тут… Не знаю, як пояснити…

Від дому – шум. Вони обернулися водночас.

– Боря… – сказала Нані. – І охорона.

– Я, мабуть, піду… – сказав Макар.

Коли Боря Рудь із