Читати книгу - "Тріумфальна арка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Приблизно можу.
Офіціант приніс невеличкий графин горілки й чарки. Равік налив їх і подав одну Кет. Вона швидко, спрагло випила й поставила чарку. Тоді озирнулася по залі.
— Старий балаган, — усміхнулася вона. — Але вночі він обертається в казкову печеру, де можна сховатись і мріяти.
Вона відхилилася на спинку лави. Лагідне світло, що лилося з-під скляної стільниці, освітлювало і і обличчя.
— Равіку, чому вночі все стає якесь барвистіше? Все здається легким, усе можна осягти, а чого не осягнеш, те виповнюєш мріями. Чому?
Він усміхнувся.
— Якби не мрії, ми б не могли витримати дійсності.
Оркестранти почали настроювати інструменти. Зазвучали квінти й скрипкові пасажі.
— Ви не схожі на людину, що дурить себе мріями, — сказала Кет.
— Дурити себе можна й правдою. Це ще небезпечніше.
Зазвучала музика. Спершу тільки цимбали. М’які, вкутані замшею молоточки тихо, майже нечутно вихопили з присмерку мелодію, підкинули її вгору ніжним гліссандо і, повагавшись, передали далі скрипкам.
Циган неквапом перейшов залу й зупинився біля їхнього столика. Він стояв, >сміхаючись і притискаючи скрипку до плеча. Настирливі очі й жадібно-неуважний вираз обличчя. Без скрипки він скидався б на торговця худобою, а зі скрипкою був посланцем степів, чарівних вечорів, безмежного простору і всього того, що не вкладається в дійсність.
Кет сприймала мелодію всією шкірою, ніби джерельну воду у квітні. їй раптом захотілось озватися луною, але не було нікого, хто б погукав її. Невиразно мурмотіли чиїсь голоси, майоріли уривки спогадів, часом щось мерехтіло, як парча, та потім зникало, і не було нікого, хто б погукав її. Нікого, хто б погукав.
Циган уклонився. Равік тицьнув йому під столом гроші. Кет Гегстрем ворухнулася.
— Равіку, ви були коли-небудь щасливі?
— І не раз.
— Я не про те. Я хочу сказати — щасливі по-справжньому, коли перехоплює дух, коли втрачаєш глузд від щастя й віддаєшся йому всім своїм єством.
Равік глянув на вузеньке схвильоване обличчя жінки, що зазнала тільки найненадійнішого різновиду щастя — кохання.
— Не раз, Кет, — сказав він, маючи на думці щось зовсім інше і знаючи, що те щось теж не було щастям.
— Ви не хочете мене зрозуміти. Або не хочете про це говорити. Хто це співає з оркестром?
— Не знаю. Я давно тут не був.
— Звідси її не видно. І серед циганів її немає. Мабуть, сидить десь за столиком.
— То це, певне, хтось із гостей. Тут таке часто буває.
— Дивний голос, — сказала Кет. — Сумний і водночас бунтівний.
— Це такі пісні.
— Або я така. Ви розумієте слова?
— «Я вас кохав». Романс на слова Пушкіна.
— Ви знаєте російську мову?
— Тільки те, чого мене навчив Морозов. Переважно лайку. Щодо лайки, то російська мова просто видатна.
— Ви не любите говорити про себе, правда?
— Я не люблю про себе навіть думати.
Кет помовчала.
— Часом мені здається, що давнє життя скінчилося, — мовила вона. — Безтурботність, надія — все це минуло.
Равік усміхнувся.
— Воно ніколи не скінчиться, Кет. Життя надто велика річ, щоб скінчитися раніше, ніж ми перестанемо дихати.
Вона не слухала його.
— На мене часто нападає страх, — повела вона далі.— Якийсь раптовий, нез’ясовний страх. Таке почуття, наче ми вийдемо звідси й побачимо, що світ завалився. У вас воно теж буває?
— Так, Кет. Воно в кожного буває. Ось уже двадцять років уся Європа заражена цією хворобою.
Вона мовчала, дослухаючись до музики.
— А тепер уже не російська пісня.
— Ні. Італійська. «Санта Лючія».
Промінь прожектора перебіг зі скрипаля на столик біля оркестру. Тепер Равік побачив жінку, що співала. Це була Джоан Маду. Вона сиділа сама за столиком, спершись на нього рукою, й дивилася кудись поперед себе, ніби задумалась і нікого не бачила навколо. В яскравому світлі її обличчя здавалося дуже блідим. На ньому не лишилося й сліду від того погаслого, неживого виразу, що його знав Равік. Воно світилося бентежною приреченою красою, і він згадав, що вже раз коротку хвилю бачив його таким — уночі в її кімнаті, але тоді він подумав, що то йому, захмелілому, привиділось, і все зразу зникло. І ось знов те саме обличчя, ще краще, ніж того разу.
— Що з вами, Равіку? — спитала Кет.
Він повернувся до неї.
— Нічого. Просто знайома пісня. Неаполітанський сентиментальний романс.
— Спогади?
— Ні. В мене немає спогадів.
Він відповів гостріше, ніж хотів, і Кет пильно подивилась на нього.
— Інколи мені хотілося б знати, що з вами діється, Равіку.
Він махнув рукою.
— Те саме, що й з кожним. У наш час світ повний авантурників, що стали ними не з власної волі. їх можна зустріти в кожному готелі для втікачів. І в кожного своя історія, яка для Александра Дюма чи Віктора Гюго була б знахідкою. А тепер тільки-но почнеш розповідати її, як твій слухач уже позіхає. Нате ще чарку, Кет. Тепер найнеймовірніша пригода — нескаламучене, спокійне життя.
Оркестр заграв блюз. Танцювальна музика в нього виходила кепсько. Кілька пар почало танцювати. Джоан Маду підвелася й рушила до виходу. Вона йшла так, ніби зала була порожня. Раптом Равік згадав, що про неї сказав Морозов. Джоан пройшла досить близько від їхнього столика. Равікові здалося, що вона побачила його, але її погляд відразу байдуже ковзнув кудись повз нього, і вона вийшла.
— Ви знаєте цю жінку? — спитала Кет, що стежила за Равіком.
— Ні.
VIII
— Бачите, Вебере? — спитав Равік. — Ось… і ось… і ось тут…
Вебер схилився над операційним столом.
— Так…
— Маленькі вузлики, ось… і ось. Це не прості потовщення і не зрощення…
— Ні…
Равік випростався.
— Рак, — сказав він. — Безперечний, виразний рак. Давно в мене не було такого з біса складного випадку. Дзеркало нічого не показує, під час обмацування в ділянці тазу виявлено тільки невеличке пом’якшення з одного боку, ледь відчутну припухлість, може, кісту або міому, нічого загрозливого, проте знизу добратися не можна. Довелося різати, і раптом ми знаходимо рак.
Вебер подивився на нього.
— Що ви будете робити?
— Можна взяти заморожений зріз і дослідити тканину під мікроскопом. Буассон ще в лабораторії?
— Напевне.
Вебер попросив сестру подзвонити в лабораторію. Вона швидко вийшла, нечутно ступаючи гумовими підошвами.
— Треба оперувати далі, зробити гістероектомію, — мовив Равік. — Робити ще щось нема глузду. Найгірше те, що вона нічого не знає. Який пульс? — спитав він у сестри, що давала наркоз.
— Рівний. Дев’яносто.
— Кров’яний тиск?
— Сто двадцять.
— Добре.
Равік подивився на Кет Гегстрем. Вона лежала на операційному столі в положенні Тренделенбурга.
— Треба було б її попередити. Отримати згоду. Не можна ж так просто пошматувати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тріумфальна арка», після закриття браузера.