Читати книгу - "Борва мечів"

Відтоді, на жаль, минуло вже три (чи чотири) дні, майже уся вода зникла: якась випарувалася, а якусь він висьорбав. Зранку знову доведеться смоктати грязюку і облизувати вогкі холодні камені на дінцях западин у скелях.

До гарячки та спраги додався ще один жорстокий убивця — голод. Острівець являв із себе голий шпиль, що витикався з широкого простору Чорноводої затоки. Під час припливу на вузькому кам’янистому березі, куди Давоса після битви викинуло хвилями, зазвичай знаходилося кілька крихітних крабів. Створіння боляче щипали йому пальці, перш ніж він розбивав їх на каменях і висмоктував м’ясо з клішень та нутрощі з панцирів.

Але берег зовсім зникав, коли починався приплив. Тоді Давос мусив видиратися нагору, щоб його знову не змило в затоку. Вершина шпилю за припливу стирчала з моря на п’ятнадцять стоп, та коли вода хвилювалася, бризки летіли ще вище, і лишитися сухим було неможливо, ба навіть у печері — власне, всього лише неглибокій заглибині в скелі під кам’яним навісом. На каменях не росло нічого, крім мшеді; голої скелі цуралися навіть морські птахи. Щоправда, час від часу на вершину шпилю таки сідав поодинокий мартин, і тоді Давос намагався його вполювати, але прудкий птах не підпускав мисливця близько до себе. Давос пробував кидатися камінням, але не мав досить сили для убивчого удару — коли камінь влучав у здобич, та лише верещала роздратовано і злітала у повітря.

З його острова було видно інші скелі — віддалені кам’яні шпилі, вищі за той, на якому сидів він сам. Найближчий, скільки він міг судити здалеку, визирав з моря сажнів на шість. Коло того острова клубочилася ціла хмара мартинів, і Давос хотів навіть перепливти туди, щоб пограбувати гнізда. Проте вода тут була холодна, течії сильні та зрадливі, сили боротися з ними йому бракувало, а відтак на шляху вплав на нього чекала така сама певна загибель, як і від солоного питва.

З минулих років Давос пам’ятав, яка волога та дощова буває осінь у вузькому морі. Коли вдень визирало сонце, то ще так-сяк можна було терпіти. Але вночі дедалі холоднішало, ще й вітер іноді гуляв затокою, женучи білі буруни, і тоді Давос тремтів, промоклий наскрізь. Лихоманка навперемінки морозила його і палила вогнем, а останнім часом додався ще й хрипкий болісний кашель.

Крім печери, іншого притулку Давос не мав. Та й той був, правду кажучи, доволі вбогий. За відпливу на берег час від часу викидало плавник та почорнілі корабельні рештки, але ж він не мав чим викресати вогню і запалити багаття. Якось у відчаї Давос попробував терти два шматки плавнику один об інший, але гниле дерево не грілося, а кришилося, і він лише набив собі мозолі. Одяг його просяк вологою і не бажав сушитися, а чоботи загубилися ще в затоці.

Спрага, голод та негода — такі були його єдині й найвірніші супутники на кожну годину кожного дня. З часом Давос почав вважати їх мало не за друзів. Ще трохи — і котрийсь матиме ласку скінчити його невпинні страждання. А як несила стане чекати, то заходь у воду і рушай до берега — десь він там на півночі є, хоч і невидимий оку. Надія дістатися землі марніла разом із останніми силами, та Давосові було байдуже: змалку життя його минало в морі й скінчитися мусило теж посеред моря. «Боги у глибині вод чекають на мене» — казав він собі. — «Час мені відгукнутися на їхній клич.»

Але зараз на обрії майоріло вітрило — крихітна крапка, яка щохвилини зростала. «Ніхто ніколи сюди не заходить. А тут ось тобі маєш.» Давос приблизно знав, де розташована його скеля: вона належала до цілого пасма таких самих, що витикалися високо вгору з дна Чорноводої затоки; найвища з них сягала у висоту сотні стоп над припливною водою, а десяток менших — від тридцяти до шістдесяти. Жеглярі прозивали їх «списами морського царя» і знали, що на кожний камінь, видний над поверхнею моря, ще з десяток підло й зрадливо ховається під водою. Кожен керманич, який мав хоч трохи кебети, намагався триматися звідси якнайдалі.

Давос дивився набряклими червоними очима, як вітрило потроху виростає на обрії, намагався почути, як вітер гуде і ляскає у полотні. «Сюди йде, їй-бо!» Якщо корабель не змінить хід, то скоро наблизиться до його вбогого притулку. І тоді можна буде спробувати догукатися. І тоді він житиме.

Якщо схоче. Бо найголовніше — хоче він жити чи ні — Давос досі не вирішив.

«Навіщо мені жити?» — думав він, видивляючись крізь туман сліз. — «Скажіть мені, боги праві, навіщо? Сини мої загинули: Дал і Алард, Марік і Матос. Можливо, з ними й Деван. Хіба в силі батько пережити стількох молодих дужих синів? Як мені жити далі? Я — порожня шкаралупа від здохлого краба. Всередині в мене зяє провалля, де геть нічого не лишилося. Невже боги цього не розуміють?»

Вони увійшли до гирла Чорноводи під прапорами вогняного серця Господа Світла. Давос на «Чорній Беті» стояв у другій шерезі бойового порядку між Даловою «Примарою» та Алардовою «Пані Мар’єю». Марік, третій його син, служив веслярським старшиною на «Люті», яка йшла посередині першого ряду, а Матос був помічником при батькові. Під стінами Червоного Дитинця галери Станіса Баратеона зчепилися у бою з невеличким флотом короля-хлопчака Джофрі, й скоро річка задзвеніла тятивами та загуркотіла таранами, що трощили весла і короби суден.

А потім шалено заревів невідомий велетенський звір, і усіх оточило пекельне зелене полум’я. То був шал-вогонь, вогнечарникова химородь, нефритовий гемон. Матос стояв коло його плеча на чардаку «Чорної Бети», коли корабель підняло з води вогняним подихом. Опинившись у річці, Давос відчайдушно бив руками та ногами, поки потік крутив і кидав його на всі боки. Вгору за течією вогонь запалив небо, сягнувши п’ятдесяти стоп заввишки. Давос бачив, як палає «Чорна Бета», «Лють» і ще десяток кораблів, дивився, як із них стрибають люди, як вони тонуть у воді. Зникли з очей і «Примара», і «Пані Мар’я» — невідомо, потонули, розтрощилися або просто сховалися за запоною шал-вогню, бо шукати їх він не мав ані часу,